Читати книгу - "Зима наближається"

на той час була вже вільною, але телебачення все ще залишалося під централізованим контролем Кремля. Наприклад, програми, де повстання в Прибалтиці обговорювали в недостатньо критичний спосіб, могли раптово зникнути з ефіру. Окрім того, саме у відповідь на ці політичні зміни на радянському телебаченні почала з’являтися більш агресивна форма пропаганди замість просто дозованих новин та легких розваг. На 1985 рік друковані ЗМІ пройшли довгий шлях із часів партійного рупора — газети «Правда» — і періодика вже мала достатньо сміливості для точного висвітлення падіння одного за одним комуністичних режимів у Європі. Зміна влади там відбувалася напрочуд мирно. Був лише один сумнозвісний виняток — страта огидного румунського диктатора Ніколае Чаушеску, який наказав своїм військам відкрити вогонь по антиурядових протестувальниках, унаслідок чого було вбито близько тисячі ста людей.

У будь-якій дискусії про «дух 1989 року» слід також згадати протести та масові вбивства на китайській площі Тяньаньмень, особливо після візиту Горбачова до Пекіна в травні в самий розпал протестів, за три тижні до того, як на придушення демонстрантів були кинуті танки. До речі, диктатори, схоже, значно краще вчаться на прикладах з історії, ніж демократи, «путіни» цього світу побачили лише, що Горбачов був надто слабким, аби втримати СРСР купи, а з Тяньаньмень винесли урок жорстокої сили.

Значно більше крові (на жаль, прогнозовано) невдовзі пролилося в Югославії, яка, хоч і була комуністичною, протягом десятків років далеко не в усьому підтримувала Радянський Союз. Після смерті в 1980 році пожиттєвого диктатора Йосипа Броза Тіто важка ляда, якою він накрив багато етнічних та територіальних суперечок у цій дуже неоднорідній балканській державі, почала тріщати. Федеральний контроль був уже дуже слабким, коли до Югославії докотився загальноєвропейський антикомуністичний рух, який призвів до перших у країні багатопартійних виборів. Але замість того, щоб усіх заспокоїти, ці вибори лише підкреслили непримиримі розбіжності в жахливому клубку республік та між їхніми етнічними й релігійними групами. Етнічна албанська більшість у Косовому мала претензії до сербів, а сепаратистські партії в Словенії та Хорватії обіцяли проголосити незалежність, тоді як сербський лідер Слободан Мілошевич працював над зміцненням федеральної системи, яку значною мірою контролював. То був рецепт катастрофи, що скоро стала першим випробуванням для системи глобальної безпеки після Холодної війни.

Маючи й без того достатньо проблем, що вже проросли з революцій 1989-го, НАТО та західні сили з легкістю проігнорували початкові фази війни в Югославії, сприймаючи їх як внутрішні проблеми країни. Адже Європа мала визначити, як дати раду 130 мільйонам зубожілих нових друзів та їхнім недосвідченим демократичним урядам. Адміністрація президента Буша була зосереджена на СРСР, а із серпня 1990-го до лютого 1991-го — на першій війні в Перській затоці та її наслідках. Створена заради вигнання іракського диктатора Саддама Хусейна з Кувейту коаліція на чолі із США була примітна тим, що стала першою, у якій дві супердержави виступили на одному боці з часів закінчення Другої світової війни[7]. Досі Радянський Союз був головною опорою Хусейна, тому спільна заява США та СРСР з осудом його вторгнення стала ще одним сигналом, що Холодна війна пішла на спад. (Хоча пізніше виявилося, що Горбачов підстрахувався, лишивши міністрові закордонних справ Едуарду Шеварднадзе просувати цю заяву самотужки.)

Урешті-решт свою роль відіграли моральна чистота та впертість Рональда Рейгана. 1976 року він програв праймеріз однопартійцеві-республіканцю Джеральдові Форду, але досяг успіху в запровадженні до партійної платформи принципу «моральності в зовнішній політиці». Не буде перебільшенням сказати, що це скромне досягнення змінило світ, як і мою долю. Як і вимагав Рейган, Стіна була повалена й «імперія зла» розпалася. Менші ж проблеми лишилися меншим людям.

Хоч я й не є прихильником Буша-старшого через його надмірну лояльність до Горбачова й свого часу критикував його за безпорадність, адміністрація цього американського президента провела чималу роботу з розчищення завалів одразу після руйнування Країни Рад. Він мав досвідчену та компетентну команду із зовнішньої політики, і відсутність у неї бачення та сміливості до та під час розпаду СРСР не стала на заваді, коли почалося врегулювання наслідків. Тому скоро сам Буш, Джеймс Бейкер, Брент Сковкрофт, Дік Чейні та решта його команди, хоч і зі скрипом, почали роботу з «шибайголовою» Єльциним із практичних питань ядерної безпеки та економічних реформ.

Я б іще посперечався з тим, як проводили ці економічні реформи та надавали пакети допомоги, хоч за будь-яких обставин це було надзвичайно важким завданням. Історія того, як диктатури лівого спрямування переходили до демократії з ринковою економікою, є коротенькою добіркою сценаріїв для фільмів жахів. Адже комунізм схожий на автоімунне захворювання: сам по собі він не вбиває, але послаблює систему настільки, що жертва залишається безпомічною та нездатною боротися з будь-чим. Він підриває людський дух на особистому рівні, перекручуючи цінності успішного вільного суспільства.

Не є збігом, що автократії правого спрямування набули значно кращого досвіду, відмовившись від політичних репресій та досягнувши демократичного й економічного успіху. Режими в Чилі, Португалії, Іспанії, Південній Кореї, Тайваню були радше владою заради влади без більш глибокої ідеології. Коли вони впали й у більшості випадків там відбулися вибори, то виявилося, що в цих країнах все ще достатньо поваги до загальнолюдських цінностей свободи особистості. Їхні корені були достатньо здоровими для розквіту. Зазвичай же комуністична ідеологія вражає і гілки, і корені, а ще отруює сам ґрунт. Багато країн Східної Європи досі не може її позбутися, незважаючи на стабілізаційний вплив та масштабну фінансову підтримку, яку надає їм Європейський Союз протягом десятиліть. Для деяких країн виполоти бур’ян комунізму все ж було психологічно легше через те, що той розглядався як побічний продукт ненависної радянської окупації, і вони з радістю його позбулися.

Звичайно, це навряд чи виправдовує диктатуру будь-якого типу. Я вірю відомій фразі Черчилля: «Демократія є найгіршою формою правління, якщо не зважати на всі інші, які зазнавали перевірки». Але це лише частково пояснює, чому колишні республіки СРСР так сильно опиралися та чому режими Куби й Північної Кореї виявилися такими стійкими. Річ у різниці між скаргами людей на несвободу та переконанням, що на свободу вони не заслуговують.

1992 рік побачив початок поміркованих дебатів щодо того, як має виглядати новий світовий порядок. Адже більше не існувало розколу між двома супердержавами. Може, це буде однополярний світ, де Сполучені Штати з більшістю Європи на буксирі визначатимуть хід подій і диктуватимуть свою волю? Чи, може, це буде багатополярний або й зовсім неполярний світ без жодного центру морального тяжіння? Маючи величезну армію, надпотужну економіку та відсутність