Читати книгу - "Остання любов президента"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Звідки вони беруть таких ведмедів? — міркую я, дивлячись на віце-спікера. — Гітлер мріяв про таких німців, а не вийшло! Справжній арієць — двометровий блондин із синіми очима й русявою борідкою!»
Шия втомилася від напруження. Та й просто неприємно задирати голову, коли спілкуєшся з нижчим, взагалі-то, за посадою. Краще б присісти.
— Давайте присядемо, — кажу я, даючи зрозуміти, що втомився. Сам він напевне не збирається запропонувати присісти.
— Так-так, — російський арієць киває, озирається по сторонах. — Ходімо до переговорної. Камінна вітальня зайнята — там зустрічається прем’єр з німецьким канцлером.
«Переговорна» — це їхній жаргон. Просто невеличка вітальня, яких у Кремлівському палаці півтора десятка. Щоправда, крісла шкіряні, та й обслуга тут як тут — стрункий хлопець у строгому костюмі.
Віце-спікер киває йому, і вже за кілька хвилин на столі з’являється величезна ваза зі свіжими фруктами і мінералка, а до неї — кришталеві бокали.
— А що це за переполох був у вас в Києві кілька днів тому? — раптово запитує віце-спікер.
— Переполох? Ви про нічне засідання парламенту?
— Так, пане президенте.
— Звичайне прийняття термінових рішень, — відповідаю я і раптом розумію, що вже другий день ніхто не доповідає мені про обстановку у країні. — Адже тепер усе вже спокійно? — напівзапитую-напівстверджую я.
— Так, спрацювало! — Віце-спікер схвально похитує головою. — Розумне рішення!
Мене раптом відпускає. Настрій покращується, і вже не здається таким величезним цей російський арієць. Навіть навпаки. Тепер ми обоє сидимо, мені захотілося яблука. Я беру найбільше з вази. Не знаходжу поглядом ані ножа для фруктів, ані, бодай, блюдця. I просто підношу яблуко до рота та кусаю. Яблуко хрустить на всю вітальню. На обличчі віце-спікера здивування. Він ніби не чекав такої сміливості від свого гостя.
Доївши яблуко, я пропоную йому поміркувати з приводу відкриття кількох спільних заводів з обробітку шкіри у вільній прикордонній зоні під Харковом.
Він гарантує зустрічні пропозиції протягом тижня. На цьому ми розстаємось.
Інший президентський літак із делегацією представників української бізнес-еліти вже полетів до Києва. А наш щойно вивертає на злітну смугу.
У кріслі навпроти сидить Коля Львович. У руках — склянка з мінералкою.
— Пане президенте, — каже він. — Я забув доповісти. Вдома все гаразд. Народ схвалив укази про дешеву електрику. Навіть пройшла демонстрація на підтримку!
— Ну, а з Монголією? — запитую я. — Як ти гадаєш? Вийде?
— Їм потрібен вихід на європейський ринок хутра й шкіри. У них лише один конкурент — Туреччина. Україна ближча до Європи, ніж Туреччина, а робоча сила коштує стільки ж.
Та наш ринок не такий вже й слабкий. За приблизними підрахунками, потенційний продаж — 3-4 мільярди доларів на рік, додати ще до того п’ять-шість тисяч нових робочих місць...
— Так, добре, — зітхаю я, відчуваючи, що втомився.
Літак важко відривається від російської землі. Що в них там, магніти зариті, чи що? Швидше б додому та й спатки, думаю я.
35
Київ. Жовтень 2003 року.
Сергій Дмитрович Догмазов у своїй чорній «Волзі» возить мене по якихось офісах і відрекомендовує різним людям, яких я ніколи раніше не зустрічав. Я почуваюсь наче наречена на виданні. Добре, що хоч не просять покрутитись-повертітись і зубки показати. Наступний офіс — на початку Володимирської. Квартира на третьому поверсі. Броньовані двері без номера й вивіски. Зустрічає охоронець у камуфльованій формі, потім з’являється молодий чоловік у костюмі з краваткою та проводить нас довжелезним коридором — вочевидь, тут раніше була комуналка. В кінці коридора просторий кабінет, стіни якого обвішані дипломами в рамках. За полірованим столом лисуватий і трішки сутулий чоловік. Йому приблизно п’ятдесят років. На товстих пальцях — два масивні персні. Руки лежать перед ним на столі і тому персні добре видно. А біля рук — великий калькулятор.
— Ось, я вам казав, пам’ятаєте? — Догмазов зупиняється перед власником кабінету і вказує поглядом на мене. — Це Сергій Павлович Бунін.
— Гарне прізвище, — киває лисий. — Десь я вже його чув...
Він напевне намагається пригадати, але потім відволікається від мого прізвища і уважно дивиться мені у вічі.
— Ви достатньо гнучка людина? — запитує він, одночасно ніби відсовуючи обличчя та свій погляд трішки вбік, ніби намагається роздивитись мене в профіль.
— Достатньо, — кажу я.
— За п’ять років вам буде менше ніж п’ятдесят?
— Так.
— У вас немає хронічних захворювань?
— Ні.
— Ну добре. — Він переводить погляд на Догмазова. — Завтра поговоримо.
І на цьому наша зустріч закінчується. Це була вже восьма подібна зустріч.
— Вас додому чи на роботу? — запитує надворі Догмазов.
— Додому.
36
Київ. Липень 2015 року. Понеділок. 7 ранку.
На столику у вітальні — срібний кавник і срібна ваза з теплими пиріжками. Я наливаю кави у горнятко з мейсенської порцеляни і слухаю калатання дзвонів Андріївської церкви. Дзвони дзвонять на моє прохання. Такого сонячного ранку хочеться відчувати себе ближче до Бога. Хочеться відчувати його схвалення.
Ні, я не став щиро віруючою людиною, але перестав бути атеїстом. Я зрозумів, що важливість церкви та важливість віри — це дві різні важливості. Церква — частина державної системи, дуже важлива під час виборів. Віра — це привід та стимул для віруючих виборців довіряти церкві. Я вже не кажу про те, що церква — це гарно, це як іноземний театр, у якому нічого не зрозумієш без перекладу, проте в очах — жодних претензій!
До речі, про театр. Післязавтра — зустріч зі скульптором Здобою. Це приємна частина внутрішньої політики. Президент повинен виявляти турботу про мистецтво.
Кава трохи гірчить. У дверях з’являється помічник. Обличчя перелякане — відразу зрозуміло, хто прийшов.
Коля Львович усе ж таки перепрошує за дуже ранній візит.
— У Росії НС, — каже він. — Я думаю, ви повинні знати...
— Кажи!
— Вночі викрадено губернатора Приморського краю з п’ятьма замісниками й дванадцятьма начальниками відділів.
— Отакої! — дивуюсь я. — А навіщо мені про це знати?
— Восьмеро з викрадених — етнічні українці. Якщо їх викрали чеченці — можна заступитися за них і пограти з Росією у гру «Хто
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Остання любов президента», після закриття браузера.