Читати книгу - "Кав’ярня на розі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти казав, що ви з ним були друзями…
— О… Це було дуже давно… — протягнув дядько.
Я зітхнула, бо вже чула це від колекціонера.
— А тепер? Ви не знайшли б спільної мови?
Дядько замислився.
— Не знаю. Коли понад двадцять років не бачиш свого приятеля, а потім раптом зустрічаєш його зовсім випадково на вулиці, то відчуваєш розгубленість і сум’яття, починаєш поводитися неприродно, вимушено, як із цілком незнайомою людиною. Крім того, зауважуєш, що й він теж так поводиться. Тому відчуження між вами загострюється. І врешті-решт ви не знаєте, про що розмовляти далі.
— Сумно, — сказала я.
— Аби щось відновити, а надто дружбу, треба немало часу… Іноді люди настільки віддаляються одне від одного, що їм уже неможливо зблизитися знову. І з тим нічого не вдієш.
— А та дівчина?
— Про що ти?
— Дівчина, в яку ви обоє колись були закохані. Пам’ятаєш, ти розповідав? Яка вона була?
Дядько задумливо всміхнувся, тільки не мені, а своєму минулому.
— Якою вона була? Звичайною дівчиною…
— Оце так відповідь… — невдоволено пробурмотіла я. — Але ж у щось ви закохалися? І то не могло бути щось звичайне. Тільки не кажи, що й цього не пам’ятаєш!
Дядько знову всміхнувся.
— У неї було чудове біляве волосся й великі сірі очі…
— То вона була вродлива?
— Здається, так. У неї були негаразди в сім’ї. Вона ніколи про це не розповідала, навіть приховувала, але ми знали про те. Її батько частенько зазирав у чарку. Іноді ми помічали на ній синці… Напевно, Арсен за допомогою книжок відкривав їй якийсь інший світ, в який вона ладна була втекти від не надто втішної дійсності. Він розповідав їй історії, чи то прочитані, чи вигадані ним… А згодом вона почала брати в нього книжки й читати їх сама… Пам’ятаю, як плакала, коли п’яний батько на шматки розірвав якусь її книжку… Мабуть, вона була дуже самотньою, хоч мала подруг і друзів… Їй бракувало любові й розуміння. Можливо, тому, що вона нікому не показувала себе справжньої… Тільки тоді я цього теж не розумів.
— А що з нею сталося згодом?
— Помер її батько, й вона виїхала з матір’ю кудись, де мешкала її бабуся, а куди, я не знаю. Здається, в якесь село.
— І після того ти жодного разу її не бачив?
— Ні, не бачив, я вже казав тобі про це.
— І не робив жодних спроб її розшукати?
— Ні, а навіщо? Вона ж вважалася дівчиною Арсена.
— А він? Покинув її?
— Не знаю… На той час він уже навчався в інституті в іншому місті. Гадаю, їх просто розлучили обставини, і ніхто у цьому не винен.
— А хіба так буває? — запитала я. — Хіба таке можливо?
— У юності можливо все, — зітхнув дядько. — Це той час, коли не надто вмієш цінувати те, що є справді важливим. Цього вчишся лише згодом.
Я не знала, що відказати. Мабуть, мені просто бракувало життєвого досвіду.
Того ж вечора, коли я сиділа над розгорнутим підручником з англійської й снувала думки, задзвонив телефон.
— Привіт, як справи? — почула я на іншому кінці дроту хлопчачий голос.
— Гадаю, ви помилилися, — сказала я, кладучи слухавку.
— Лідо?!
— Ну…
— Це Денис.
Від подиву я аж присіла. Мовчала і лише слухала Денисове дихання. Як добре, що в ту мить він не міг бачити моїх розпашілих щік!
— Де ти взяв мій номер? — нарешті запитала я.
— Я був у математички, вона сказала, що ти захворіла… Хотів запитати, як ти?
То ось у чому річ! Слід було здогадатися, що номер йому дала математичка.
— Пусте, трохи занедужала… — відказала я й заходилась кахикати у слухавку.
— Схоже, не на жарт… — пожалів мене Денис і за хвилину додав: — Математичка знову призначила мені заняття на твою годину. Шкода, що тебе не було… Якось було нудно… Ти ж тільки швидше одужуй, добре?
— Так, авжеж, — пробурмотіла я, — буду намагатися. Дякую за турботу. На добраніч.
Денис хотів ще щось сказати, але я вже поклала слухавку і зайшлася нестримним сміхом. Чого це раптом він надумався мені телефонувати? І чого мені стало так весело? Іноді мені було важко себе збагнути.
X
Коли я наступного дня прийшла до колекціонера, двері його будинку виявилися відчиненими. Він вийшов на мій стукіт, одягнений у старомодний, але добротний зелений костюм із краваткою.
— Чому ви не заходите? — запитав замість привітання. — Ви ж бачите, двері відчинені, отже, я чекаю гостей.
Всміхнувшись, я попростувала за ним до кухні, де на плитці вже шумів чайник. А посуду в раковині за тих кілька днів побільшало.
— Я дуже поважаю пунктуальність, — сказав колекціонер, — це чудово, що ви не спізнилися. Я страшенно не люблю чекати.
— До речі, ми з вами минулого разу навіть не познайомилися, — озвалася я. — Мене звати Лідка.
— Я не відразу запам’ятовую імена, тож якийсь час можу плутати, поки звикну, — відказав колекціонер, наливаючи в горнята каву. — Так буває і з авторами книжок. Через те мене навіть спочатку вважали невігласом…
Такі траплялися кумедні історії… Особливо на іспитах з літератури… А мене звати Арсен. Тепер, коли ми врешті познайомилися, можу я звертатися до вас на «ти»?
— Звичайно! — радо погодилася я.
— Мені й досі дивно, чому моїй матері спало на думку так мене назвати. Як для письменника, то було б цілком непогано. Це ім’я, здається, сповнене якоїсь харизми, правда? Але, на жаль, я не письменник.
— І ніколи не намагалися писати?
— Ні, не намагався. Мені вистачило глузду не робити цього. Я вирішив не поповнювати ганебні ряди графоманів. Хоча, зізнаюся, така спокуса була.
— А, може, ви до себе занадто критичний і суворий? Раптом у вас вийшло б щось цілком пристойне?
Арсен розсміявся:
— Гадаю, ця справа занадто поважна, щоби сподіватися на якесь «раптом». Краще залишити її справжнім фахівцям, які й справді не можуть без неї обійтися.
Я всміхнулася, на мить уявивши його письменником: як він, сидячи за тим столом, щось записує на аркушах паперу, попиваючи каву й зиркаючи у вікно.
— Я сьогодні привіз із десяток книжок, — за хвилю він заговорив знову, — з тих, що ще залишалися у моєму помешканні. Мабуть, тобі буде цікаво їх оглянути. А взагалі, тобі коли-небудь доводилося розміщувати й каталогізувати книжки? Приміром, за абеткою чи жанром?..
— Ні, — відказала я. — У моїй домашній бібліотеці книжок було не надто багато, переважно те,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кав’ярня на розі», після закриття браузера.