Читати книгу - "Собор Паризької Богоматері"

Уявіть собі низку облич, які, змінюючи одне одне, зображають собою всі геометричні фігури — від трикутника до трапеції, від конуса до много-гранника; вирази всіх людських почуттів, від гніву до хтивості; усі віки — від зморщок новонародженої дитини до зморщок близької до смерті старої жінки, усі релігійні фантастичні образи — від Фавна до Вельзевула; усі профілі тварин — від пащі до дзьоба, від рила до морди. Уявіть собі, що всі потвори з Нового мосту, ці скам'янілі під рукою Жер-мена Пілона [55] кошмари, починають оживати, дихати й по черзі приходять глянути нам в обличчя своїми палаючими очима; що всі машкари венеціанського карнавалу миготять перед вами; словом, уявіть безперервний калейдоскоп людських облич.

Оргія ставала дедалі більше фламандською. Навіть Тенірс [56] не зміг би досконало відтворити її; уявіть у вигляді вакханалії битву, зображену Сальватором Роза [57]. Вже не було ні школярів, ні послів, ні городян, ні чоловіків, ні жінок; зникли Клопен Труйльфу, Жіль Лекорню, Сімона Чо-тири-Фунти, Робен Пуспен. Усе змішалося в загальному безумстві. Великий зал являв собою величезне горно зухвальства й безсоромності, в якому кожен рот видавав крик, кожне обличчя корчило гримасу, кожне тіло потворно звивалось. Усе вило й ревіло. Химерні обличчя, що, скрегочучи зубами, викривлялися в отворі розети, були немов солом'яні віхті, кинуті в полум'я, А над усією цією юрбою, наче над казаном, здіймався якийсь їдкий, гострий, пронизливий, свистячий звук, подібний до дзижчання ґедзя.

— Ой-ой! Хай йому чорт!

— Дивись, яка пика!

— Ет, нічого не варта.

— Давайте іншу!

— Гійометто Можерпюї, поглянь лише на цю бичачу морду. Якби до неї та ще роги, був би точнісінько твій чоловік.

— Іншу!

— Клянусь папським черевом! А це що за пика?

— Гей, ти! Це шахрайство! Дозволено показувати тільки обличчя.

— Ну й клята П'єретта Кальбот! На все здатна!

— Слава! Слава!

— Я задихаюся!

— А он у того вуха ніяк не пролазять! І так далі, і так далі…

Треба, однак, віддати належне нашому другові Жеанові. Він один серед цього шабашу не залишив свого місця і, як юнга за щоглу, тримався за верхівку колони. Він біснувався, шаленів. Його рот був широко роззявлений, і з нього виривався такий вереск, якого вже не було чути — але не тому, що його перекривав надзвичайної сили загальний гамір, а тому, що вереск Жеана вже перейшов за той поріг різких звуків, які здатен сприймати людський слух — тобто перевищив дванадцять тисяч коливань у секунду за Совером або вісім тисяч — за Біо [58].

Щодо Гренгуара, то він спершу розгубився, але потім швидко опанував себе. Він уже звик до зрадливості долі.

— Продовжуйте! — втретє крикнув він своїм машинам-комедіантам. Гренгуар, широко ступаючи, походжав перед мармуровою плитою, і раптом йому спало на думку й собі показатися через віконечко каплиці, хоча б тільки заради того, щоб потішитися, скрививши гримасу до цієї невдячної юрби. «Але ні, — міркував він далі, — це було б недостойно мене; ніякої помсти! Борімося до кінця! — казав він сам до себе. — Влада поезії над народом велика; я спрямую його на добру путь. Побачимо, що переможе — гримаси чи художнє слово».

Та ба! Він залишився єдиним глядачем своєї містерії. Тепер стало ще гірше, ніж було досі. Гренгуар бачив тільки спини. А втім, я помиляюсь. Той терпеливий товстун, з яким він в один з критичних моментів уже радився, і далі сидів обличчям до естради. Що ж до Жіскетти та Лієнарди, то вони вже давно втекли.

Гренгуар був до глибини душі зворушений вірністю свого єдиного глядача. Він підійшов до нього і заговорив, обережно смикаючи його за руку (бо товстун, спершись на балюстраду, куняв):

— Дякую вам, добродію.

— За що, пане? — спитав товстун, позіхаючи.

— Я бачу, — відповів поет, — що вам псує настрій: увесь цей гамір, який перешкоджає спокійно слухати мораліте. Та будьте певні: ваше ім'я знатимуть нащадки. Будь ласка, скажіть, як вас звуть?

— Рено Шато, хранитель печатки паризької тюрми Шатле, до ваших послуг.

— Пане, ви тут єдиний прихильник муз, — сказав Гренгуар.

— Ви дуже ласкаві, пане, — відповів хранитель печатки Шатле.

— Ви єдина людина, — вів далі Гренгуар, — яка уважно слухала містерію. Сподобалась вона вам?

— Гм, гм! — відповів товстун, ще не зовсім прокинувшись, — воно справді досить кумедно.

Гренгуарові довелося задовольнитися цією похвалою, бо грім оплесків, змішаний з гучними схвальними вигуками, раптом урвав їхню розмову. Папу блазнів було обрано.

— Слава! Слава! Слава! — ревла юрба.

Пика, яка в ту мить красувалася в отворі розети, була й справді гідна подиву. Після всіх п'ятикутних, шестикутних і всяких інших химерних облич, котрі одне за одним з'являлися в цьому віконці, не досягаючи того ідеалу гротесковості, який у збудженій оргією уяві створила собі юрба, тільки така неповторно бридка гримаса могла вразити це збіговисько й викликати бурхливе захоплення. Навіть сам метр Коппеноль аплодував їй; і навіть Клопен Труйльфу, який теж брав участь у змаганнях (і бог свідок, якого високого ступеня потворства могло досягти його обличчя), визнав себе переможеним. Ми зробимо те саме. Ми не будемо й намагатися відтворити в уяві читача чотиригранного носа, цього підковоподібного рота, маленького, майже прикритого рудою щетинистою бровою, лівого ока, тоді як праве зовсім зникало під величезною бородавкою, кривих, тут і там повиломлюваних зубів, схожих на зубчастий мур фортеці, потріскану губу, на яку звисав, немов бивень слона, зуб, цього роздвоєного підборіддя. Та ще важче відтворити вираз цього обличчя, якусь суміш злоби, здивування і смутку. А тепер уявіть собі, якщо зможете, цей образ.

Визнання було одностайним. Усі кинулися до каплиці. Звідти, тріумфуючи, вивели щасливого обранця — папу блазнів. І тільки тепер подив і захоплення досягли своєї вершини. Гримаса була його справжнім обличчям.

Скоріше, він увесь являв собою гримасу. Величезна голова, вкрита рудою щетиною; між плечима — здоровенний горб, а другий, такий же, на грудях; дивовижна будова стегон і ніг, настільки вигнутих, що вони сходилися тільки в колінах і були схожі на два серпи, з'єднані ручками; широкі ступні, потворні руки. І при всій цій потворності — якийсь грізний вираз сили, спритності та відваги, — дивний виняток із споконвічного правила, за яким і сила, і краса є наслідком гармонії. Ось якого