Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

— Князів багато, а ми одні.

— Що мовиш, діду!

— Те й мовлю. Може, ти й не наш чоловік зовсім.

— Хто б же я був?

— Може, печеніг!

— Побійся богів своїх, діду!

— Або чорноніг.

— Діду!

— Або шеремета якийсь чи берендич.

— То ось же я тобі доведу, діду, хто я і що!

І я здуру назвав ім’я Назимки і її матері.

Старий щезнув так само не простежувано, як і з’явився. Мов загадковий бог Переплут! Я не дуже вірив у чари, але мимоволі здригнувся, зоставшись сам над кручею, і мерщій смикнув за повіддя, щоб від’їхати від того лиховісного місця. Кінь охоче йшов на теплий дух захованого в пущі людського житла, для нього мовби й не було щойно зустрічі з дивним старим, та й я викинув з голови коротку цю пригоду, бо мав зготовлятися до пригоди важливішої.

Дороги до селища не було ніякої. Все забито снігом і скуте морозом. Може, й немає тут нічого, а запах теплого диму така само омана, як старий біля кручі? Але кінь ішов у пущу впевнено і мовби весело і небавом приніс мене знов до берега ріки, але тут берег здіймався височезним піщаним бугром, розлогий верх якого їжачився чорним дубовим палісадом, неприступним і непробивним, і ні дороги туди, ні стежки, ні найменшого сліду. Все ж я видивився в тому чорноколодді щось схоже на браму і попровадив коня по крутому схилу саме туди. То справді була брама, могутня й неприступна, як і все це лісове поселення, але дубові колоди тут були трохи обстругані, припасовані одна до одної щільніше, а на горішній колоді було грубо вирізьблено навіть прикрасу: дві птиці-хранительниці, горді й високогруді, немов Назимка і її мати.

Сонце впало в глибину пущ і вмирало в морозах, довкола швидко темніло, я злякався, що не встигну до настання нічної чорноти достукатися до цього негостинного пристанища, і мерщій поторгав браму, тоді спробував стукнути руків’ям меча, погукав щосили й щодуху: «Гей-гей!» Та й ще раз: «Гей-гей!» Кінь мій заіржав заклично й трохи тривожно, з-за палісаду мали б йому відгукнутися його конячі родичі, може, хоч пси відгавкнули б, але там панувала тиша. Ні коняки, ні собаки? Але ж димом пахне, і людським житлом, і коров’ячим духом, так ніби навіть чутно коров’яче ремиґання.

Я зсів з коня, підійшов до брами, натиснув плечем, притулився до холодного дерева, наставив вухо. Що там по тім боці? і дивна річ: з того боку теж хтось отак ніби притулився до холодного дерева теплим тілом: наставив вухо, а тоді уста, і я почув шепіт, і впізнав той шепіт, і мало не закричав од радості, бо то була Назимка! Як подумати, то чистісіньке безглуздя і темний одур, бо хіба ж не однакові всі шепоти на світі? Але я твердо знав, що по той бік брами Назимка, я знав би це навіть тоді, коли б вона й не шепотіла і не дихала зовсім, а просто стояла там, була, існувала!

— Чого прийшов? — прошепотіла вона непривітно.

— По тебе, — сказав я.

— До мене? — Мабуть, у мене від морозу затверділи губи, і тому вийшло не «по тебе», а «до тебе», принаймні так, на моє щастя, почулося Назимці, бо вона знов перепитала: «До мене?», тепер уже голосніше й привітніше, хоч ще не без перестороги й недовір’я в голосі.— Довго ж ти збирався.

— Князь не пускав.

— Тепер пустив?

Сказати їй, що я посланий по неї та й не князем, а тільки княгинею? Тоді вже не побачу Назимки ніколи, хоч би привів сюди цілу княжу дружину.

— Стужився я за тобою, — сказав я правду, а тоді додав брехні: — Так стужився, що втік.

— Од князя?

— Од князя.

Князя Назимка знала, всі його знали, про нього й мова. А про княгиню можна й змовчати. Чого не знають, того не остерігаються.

— Впустимо його, діду? — спитала когось Назимка.

Воротарю, воротарчику,

Відчини воротенька.

Повільно, тяжко, з стогоном розхилялася брама, та все ж розхилялася! Невловимий дід з кручі наставляв на мене хитрі вуса, за ним чаїлася Назимка, в сизому, як паморозь, корзні, з непокритою головою. Я кинув повіддя і розставив руки, але Назимка не падала мені в обійми, а дід стримів перед очима, як замшілий стовп.

— Хоч поглянути на тебе, Назимко, — заблагав я.

— Встигнеш, — сказала вона. — Чи, може, побіжиш далі?

— Сказав же: до тебе прибіг.

— То й гаразд. Іди з нашим дідом Плютою. З ним і будеш.

— Риба до хліба та риба без хліба, — ведучи мене за собою, бурмотів дід Плюта.

— Не помори, а перекорми, — невесело віджартовувався я.

Дід мовчки показав мені, куди поставити коня: під довгий навіс, де в нього зберігалися два човники-довбанки і в одному з кутків під саму покрівлю набито було сіна, не знати й для якої потреби. Хижа дідова, зовні темна й непоказна, всередині дивувала просторістю, від побілених стін і стелі, хоч і вкритих тонким шаром кіптяви, лилася та спокійна світлість, од якої в чоловіка м’якне душа, а тіло огортає затишок. Вогнище посеред хижі обставлене товстими шиферними плитами, мабуть, і все ложе для нього з шиферу — надовго зберігає тепло і не дає розприскуватися вогневі вбоки. Отвір для диму в стелі — між двома грубими сволоками, поперек яких густо покладені грубі слижі, все це громаддя тяжко нависає над головою, надто ж у такого здоровила, як я, і мимоволі кортить пригнутися і шукати захисту десь у далеких кутках цього дивного житла.

— Хата в тебе простора, діду, а стеля тяжка, — не втерпів я.

— Небо легке, — сказав дід, лаштуючи вогонь.

Я хотів виказати свою київську зверхність, тому не змовчав:

— На небі бог, а чоловік на землі.

— Який бог і який чоловік, — відмуркнув дід. — Рибу їсти вмієш? Кістками не давишся? А то ви в свого князя саму вепрятину та оленятину їсте!

— Срібними й золотими ложками! — похвалився я.

— і син мій дурний звабився князівською ложкою! Казав йому: не йди! Так сам же князь ішов тут, побачив мого сина, вподобав, узяв собі в отроки. Казав йому: втікай! Не послухав батька — загинув. Тепер Горина — вдовиця, а Назимка — сирота.

— Не дам їх зобидити! — гордо заявив я.

Дід Плюта пустив поза вуха моє кукурікання, чистив рибу. Риба з холодної зимової води — велика, сильна.

— Спатимеш як? — спитав дід. — На кожуховій постелі чи на льоновій? Небіжчиця моя — все на льоновій любила.

— Я ж воїн, то й