Читати книгу - "Не вурдалаки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Валя теж вступила. Тепер ми проведемо разом з нею ще п’ять років.
Як же гарно на душі! Вона радіє, співає, готова обійняти весь світ, цей прекрасний світ, щасливе майбутнє і все-все-все! Валя буде чекати вечірнього потяга, щоб поїхати додому. А я не можу так довго чекати. Вийду за місто, зніму туфельки та босоніж побіжу швидше додому. Що зараз для мене п’ятнадцять кілометрів?! Я не пройду їх, пролечу, щоб швидше сповістити батькам радісну новину. Шкода, що Тьотя не дожила до цього щасливого дня. Вона також раділа б зі мною.
…вересня 1954 р
Сьогодні я з Валею знайшла будинок, де можна винайняти кімнату. Адресу нам десь роздобув Петрусь.
– Там добра господиня, – сказав він. – Не буде лаятися, бо у неї завжди квартирують студентки.
– А якщо ми їй не сподобаємося? – завагалася я.
– Щоб ми та не сподобалися? – розсміялася Валя. – Та такі дівчата, як ми, на дорозі не валяються! Чи не так, Петю?
– Звичайно! – сказав той і подивився на мене якось по-іншому, не так, як завжди.
Його погляд був повний ніжності та захоплення. Я зовсім знітилася, зашарілася, опустила очі та почервоніла. «Ну, Валюшко, начувайся! – думаю про себе. – Завжди ти ставиш мене у незручне становище».
– А Ніна? – запитала Валя.
– Що Ніна?
– Вона ж твоя сусідка.
– Ну то й що?
– Вона прохала знайти житло, щоб жити з нами разом.
– Якщо вона стала студенткою цього ж інституту, то це ще не означає, що вона повинна жити разом з нами, – сказала я невдоволено, бо чомусь не дуже хотілося жити з Ніною під одним дахом.
– Дівчата, – Петрусь втрутився у нашу розмову, – не сперечайтеся. Господиня гарна, але вона може прийняти на квартиру лишу двох студенток.
– Ось і добре! – задоволено сказала я, і настрій у мене одразу поліпшився.
Дійсно, господиня будинку виявилася доброю старенькою. Лідія Максимівна займала одну кімнатку, а нас провела до іншої. Старенька шафа, стіл для занять, покритий чистою вишиваною скатертиною, полиця для книжок, на якій у порядку зростання стояли слоники, одне ліжко – ось і все, що могло поміститися в цій невеличкій кімнатці. Все чистеньке, акуратненьке, прикрашене вишиваними серветками.
– А тут наша з вами кухня, – сказала Лідія Максимівна. – Можете на плиті готувати їжу. Подобається чи ні?
Звичайно ж, сподобалося.
– Ми залишаємося, Лідіє Максимівно, – відповіла за двох Валя. – Коли можна привезти речі?
– Та хоч зараз!
Ми перевезли свої речі того ж дня. А ввечері вже спали з Валею на одному ліжку під однією ковдрою.
…вересня 1954 р
Вранці Валя заправляла ліжко, коли покликала мене:
– Марійко! – зашепотіла вона. – Йди-но швидше сюди!
Я підійшла.
– Дивися! Що це? – тикнула вона пальцем на простирадло.
Там, на ліжку, в тому місці, де вночі знаходилися наші ноги, було безліч маленьких цяток крові.
– І дійсно, що це?
– Давай запитаємо Лідію Максимівну, – запропонувала подруга.
– Чи й не дивину побачили! – посміхнулась господарка. – Це ж ви блощиць натовкли ногами.
– Блощиць?! – перепитали ми в один голос.
– А то ж кого?! Вам у селі комарі та мухи надокучають, а в нас, у кого дерев’яні будинки, всюди живуть блощиці. Та ви не бійтеся, великої шкоди вони вам не завдадуть, – заспокоїла Лідія Максимівна.
Коли господарка пішла, Валя запропонувала:
– Давай знайдемо інше житло. Я боюся блощиць.
– Отака завжди смілива, а маленьких блощиць злякалася! – посміхнулася я.
– Я не жартую.
– І де ти посеред навчального року знайдеш житло? Чи ти думаєш, що живеш у великому місті, де повно людей, які здають житло? – кажу я їй.
– Все одно можна спробувати.
– Зваж, що будинки тут майже всі дерев’яні, тож не виключено, що і там будуть блощиці.
– Можна пошукати квартиру в цегляному будинку, – вже не так наполегливо каже Валя. Бачу, що вагається.
– Ти гадаєш, що знайдеться ще хтось, хто здасть нам кімнату за таку платню?
– Не знаю, – зітхає Валя.
– Якщо у тебе є можливість платити втридорога, то шукай, – кажу я. – А я звідси нікуди не піду!
– Куди я піду без тебе? – запитує Валя і обіймає мене за плечі. – Будемо тут жити та годувати цих ненажерливих блощиць. Хтось повинен їх підгодовувати, чи не так?
Ми засміялися, і в цей час заходить до кімнати наша господарка.
– Що ви тут, подружки-реготушки, смієтеся?
– Весело та радісно жити, – відповідає Валя.
– Як би то не було, а війну пережили, голод, то тепер вже краще.
– А буде ще ліпше, – кажу я з запалом. – Життя нове будемо будувати, комунізм!
– Я вже не доживу до комунізму, – зітхає старенька. – А вам, можливо, доведеться при ньому пожити.
– Обов’язково поживемо! Нам, молодому поколінню, його будувати. Нам при ньому жити.
– От і добре, – погоджується Лідія Максимівна. – А я думаю про те, що звикну я, дівчата, до вас як до рідних, а ви знову розлетитеся, як пташечки, по всьому світові та забудете мене.
– Ну що ви, Максимівно! – кажу я та обнімаю стареньку за плечі. – Ми будемо до вас навідуватися.
– Дівчатка, що жили до вас, теж так обіцяли. А потім… Втім, листівки до свят надсилають, і на тім спасибі. Одна я залишилася на цьому світі, зовсім одна, – зітхає вона.
– А у вас дітей немає? – обережно запитую я, дивлячись на стіну сусідньої кімнати, де у рамках висять світлини молодих хлопців.
– Все було у мене, – каже жінка і не помічає, як з очей котяться дві сльозинки по зморшках та десь губляться на обличчі. – І гарний чоловік був, і три сини, як три соколи. Всіх забрала клята війна. Ніхто додому не повернувся. Одна тепер радість – ваш веселий щебет у хаті почути.
Коли Лідія Максимівна пішла, Валюшка тихо мені шепнула:
– Я нікуди звідси не піду. Нехай мене ці ненажерливі блощиці до кісток з’їдять!
– Я – теж, – сказала я.
…січня 1955 р
Я – нездара. Я – телепень. Звідки у мені була така впевненість, що я все, як слід, вивчила та добре підготувалася до іспитів? На першій сесії отримала трійку з геології. Це неприпустимо. Це – моя перша поразка. Чи то я недовчила, чи викладач був до мене надто суворий – зараз достеменно важко сказати. Але факт залишається фактом. Я маю одну трійку. Це означає, що до наступної сесії я не буду отримувати стипендію. З якими очима я поїду додому? Як тепер мені дивитися в очі татові та мамі? Приїхати та сказати: дивіться,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не вурдалаки», після закриття браузера.