Читати книгу - "Ольвія"

Яким підступним, страшним і жорстоким видався їй у ту мить скіфський степ!..

Розділ восьмий

Правнуки Тала

Кожний вільний скіф спершу навчиться їздити на коні, а вже потім – ходити. Так було споконвіку, звідтоді, як хитрий Тал здобув скіфам Владу над дикими кіньми. І так буде завжди, допоки скіфи житимуть у цих степах.

Про це, їдучи верхи у голові свого війська, співав Тапур.

Скіф не чекає готової пісні, він сам її, залежно від настрою, творить і співає. А співає про все, що побачить у степу. Їде собі, похитується в сідлі, дорога довга, рівнини одноманітні, тож вершник і співає… Пролетів орел над степом, скіф співає про орла, який пролетів степом, шмигнула зеленою травою руда, аж вогниста, лисиця, скіф і про лисицю вогнисту у зеленій траві заспіває. Про що думає – те й співає. Що на серці має – про те й співає. Радість – співає, гнів – співає, удача – співає, невдача – теж співає… А Тапур про коней любить співати, бо коні для скіфа – то все. Бо скіф без коня, що степ без сонця, земля без дощів. Пішки далеко не підеш у степу, на сусідні племена за здобиччю і рабами без коня не нападеш, і битися пішому – не те, що верхи… А колись у скіфів не було коней. Гай-гай, як давно то було, тільки-но білий світ народжувався, а перші скіфи з'явилися у цих степах. І було тоді у степах повно-повнісінько диких коней. Куди оком не кинь – всюди табуни, та тільки не підступишся до них – дикі коні, як звірі, близько до себе не підпускають!

Як же вкоськати, як приборкати диких коней? Зле у степах без коней. Як без рук чи без ніг!

От один скіф, його звали Талом, почув, що буцімто у степу є цариця-кобилиця, повелителька степових коней. Слухаються її коні, і має вона Владу над кіньми. І забаг Тал роздобути оту Владу над кіньми і рід свій у сідла посадити. Тож гайнув він на пошуки тієї цариці-кобилиці. Довго-довго блукав степами, з сил уже вибився, але вперто йде і йде. Бо сказав своєму роду: без Влади над кіньми я не повернуся! А був він упертим і коли чого хотів, то не шкодував і себе. От дійшов він до Глибокої балки, на дні якої біг струмок. Там і жила цариця-кобилиця. Глянув на неї Тал – волосся йому на голові сторч стало. Голова у білої кобилиці – жіноча, а все решта – як у коня. Коли мчала степами цариця білих коней, то земля двигтіла і гул такий ішов, що птиці з неба од того гулу мертвими на землю падали. Балки та яри у степах – то сліди тієї цариці-кобилиці, то вона під копитами своїми їх полишила.

– Чого тобі, скіфе? – сердито питає та цариця. – Як ти смів на мої очі з'являтися?

Тал поборов страх, вклонився і каже смиренно:

– О велика і грізна царице степових коней! Славна мати-кобилице роду конячого, прохаю тебе і увесь наш скіфський рід прохає: дай нам Владу над кіньми, бо не хочуть нас слухатися коні, а пішому у степах кепсько жити!

Тупнула цариця одним копитом – дрож по землі пішла!

Ледве Тал на ногах утримався.

Тупнула цариця другим копитом – земля загойдалася…

Заіржала цариця – трохи було не оглух Тал.

І все ж він не відступив, вистояв перед царицею-кобилицею, а та блиснула вогняними очима і питає:

– А нащо тобі і твоєму роду скіфському Влада над кіньми?

– Хочемо коней приручити і мати їх за вірних помічників, – одказує Тал. – Тяжко скіфам без коней у степу жити. Ніг не вистачить степами бігати.

Як заірже враз цариця усіх коней, аж вогонь із ніздрів пішов, аж трава полягла й обгоріла.

– То ви хочете вільних коней у роботу запрягти? Вудила їм у роти повставляти? Не дам я вам Влади над кіньми! Йди геть, нерозумний скіфе, доки ще живий!

Позадкував Тал і кинувся тікати, радий, що цариця-кобилиця хоч живим його відпустила. І на тому спасибі.

От пішов він куди очі дивляться, бо не можна йому до свого кочовища вертати, слово дав, що повернеться тільки із Владою над кіньми. Тому й пішов степами блукати. Йшов, йшов, стомився, ніг уже ніби й немає, присів… Коли чує, хтось пищить… Оглянувся Тал – нікого не видно. Звісив голову – думу думає, що ж йому, бідолашному, тепер діяти і куди податися?.. Коли чує – хтось пищить-дзижчить йому у вухо.

– Ти хто? – схопився Тал.

– Комарик, – чується у відповідь.

– А чого тобі треба?

– Я з голоду помираю, – пищить комарик, – дай мені краплину своєї крові, і я знову житиму.

– Пий! – махнув Тал рукою. – Навіщо мені моя кров, коли я не можу тепер до свого роду повернутися.

От комарик напився з його шиї крові, а тоді й питає:

– А чому ти, добрий чоловіче, такий сумний і чому ти не можеш до свого роду повертатися?..

Тал і розповів йому про все.

– Не горюй, – пищить комарик. – Ти мене з біди виручив, і я тобі пособлю. Знай же, Влада над кіньми захована у ніздрях цариці-кобилиці. Я допоможу тобі здобути Владу над кіньми.

– Тю!.. – здивувався Тал. – Чи знаєш ти, що цариця-кобилиця така завбільшки, як п'ять коней разом? Як же ти у неї Владу відбереш?

– Іди за мною і ти сам побачиш.

Знизав Тал плечима, мені, мовляв, все одно, і пішов, а комарик за ним назирці летить. От дісталися вони до Глибокої балки, вздріла Тала цариця-кобилиця, гнівом спалахнула, аж іскри із очей її посипались, аж трава навколо зашкварчала.

– Ти знову, скіфе?!! – кричить так, що Тал аж захитався і ледве-ледве на ногах устояв. – Ну так бережися, втретє ти сюди не прийдеш. Мене двічі бачити одній людині не можна.

«Пропав… – злякався Тал. – Треба ж було послухати того комарика… Тепер хоч проси, хоч моли, не відпустить коняча повелителька».

А комарик тим часом до цариці підлетів, у ніздрю їй заліз і лоскоче там… Цариця-кобилиця не стрималась і я-ак чхне! Аж трави у степу вилягли! А з її ніздрі і викотилось яйце, впало до ніг Тала і розкололося… Вискочив із яйця срібний ховрах і хутчій навтьоки!

Але Тал не дрімав, лук вихопив, прицілився і пустив стрілу. Недалеко й відбіг ховрах, як стріла наздогнала