Читати книгу - "Весняні ігри в осінніх садах"

— Ризик є завжди. А за тиждень я поїду до Польщі на «опелі».

— Його вже свиснули?

— Ні, ще тільки пасуть. Коли викрадуть, того ж дня й буду переганяти. Поїхали зі мною. Розслабишся. Гульнемо у Кракові за повною програмою.

—А назад як?

— Назад на «фольксваґені».

— І його так само ще тільки пасуть?

— Напевно.

— А як із кордоном?

— Митники теж мусять собі на хліб заробляти, — засміявся він. — Давай погоджуйся, дівчат візьмемо. По-моєму, тобі зараз тільки й треба, що розслабитися, так? — він плеснув мене по спині.

— Виходить, що так. Ти серйозно хочеш узяти дівчат?

— А що?

— Уляну і її подругу?

— Щодо подруги не певен, я ж її не бачив.

— А запрошення?

— Не проблема. Я маю цілу купу бланків з печатками. Залишається тільки вписати прізвища.

Повернулася Уляна. Вуста, з яких я злизав помаду, знову блищали карміном.

— Хочете прикол? Та колєжанка, яку я збиралася запросити на завтрашній пікнік, тут.

Олюсь враз пожвавився і замотав головою:

— Де? Покажіть.

— Яз нею зустрілася біля дзеркала. Зараз вона зайде. Але вона не сама. З хлопцем.

Ми всі троє витріщилися туди, звідки мала з’явитися Уля-нина подруга. Кілька пар сонливо тупцяло посеред зали під італійську пісню. Поміж них, вихляючи стегнами, увивалася офіціантка з тацею, повною порожніх келихів. За хвилю вигулькнула висока білявка в напнутих блакитних джинсах і, обережно обминаючи танцюристів, подріботіла попри столи. Робила це з неабиякою грацією, вигинаючись усім тілом, аж Олюсь задоволено прицмокнув. Білявка сіла навпроти хлопця. В них на столі було два горнятка кави і два келишки з лікером.

— Як її звати? — поцікавився Олюсь.

—У неї два імені: Лідія-Христина.

Олюсь засміявся:

— Здається, в Юрка на ім’я Христина алергія.

— Ні, вже пройшло, — сказав я.

— Ага, твоя дружина називалася Христя? — кивнула голівкою Уляна.

— Навіть якби вона називалася Уляна, це б нічого не означало. У мені всі почуття вже вивітрилися. Я порожній, як бубон. А твоя колєжанка гарненька. Правда, Олюсь у нас дуже перебірливий.

— Вона мені сподобалася, — сказав Олюсь, пожираючи її поглядом. — А цей кєнт що за пташка?

— Наречений, — сказала Уляна. — Закінчує медичний.

— Закінчує медичний, а вгощає якимсь дешевим лікером? Передайте їй, щоб вона нізащо за нього не виходила.

— От самі й передасте, коли я вас познайомлю.

— А коли станеться ця знаменна подія?

— Очевидно, завтра.

— Чому ж не сьогодні? Я налаштований якраз на сьогодні. А точніше, на вже. То як мені до неї звертатися? Лідія-Христина?

— Ми називаємо її Лідою.

Саме забриніла свіжа мелодія. Тото Котуньйо. Олюсь рішучим кроком рушив до їхнього столу.

— Ми цього пропустити не можемо, — сказав я і, вхопивши Уляну за руку, вивів її на середину зали так, аби все чути й бачити. А сцена і справді коштувала цього.

Олюсь: Чи можна вас запросити?

Хлопець (не даючи дівчині й рота розкрити): Ні, вона зайнята.

Олюсь: Не кажи «будь здоров», коли п’ють не до тебе (дівчина розсміялася). Панно Лідусю, невже ви мені відмовите?

Ліда: Звідки ви мене знаєте?

Олюсь: Цікаво? Зараз я все вам розповім. Але в танці.

І він її таки вивів з-за столу, не звертаючи уваги на обурені позирки нареченого. А коли вони наблизилися до нас і вона побачила наші розсміяні обличчя, то відразу здогадалася:

— А-а, Улянко! Це ти підлаштувала?

— Боже борони, я тільки сказала, як тебе звати. Це ж не державна таємниця?

Уляна пригорнулася до мене, і ми загойдалися в повільному ритмі, її руки оплели мені шию, а голівка притулилася до плеча. Тіло її було пружне і міцно збите, ні грама зайвого тлущу. Мої вуста торкнулися її вушка, і я відчув, як вона пригортається ще тісніше. На хвильку я замислився, чи слід мені аж так тісно тулитися до неї, бо ось уже і прутень прокинувся, напнувши мені джинси і вперся їй якраз у низ животика. Вона відчула його і стала злегка потиратися, крутячи стегнами. О блін! Зараз кінчу! Але музика закінчилася раніше. Ми вернулися до столика, розпашілі й заведені. Решта пар теж розійшлися, посередині зосталася лише одна пара: Олюсь і Лі-да. Вони застигли у тій самій позі, як танцювали. Олюсь у чомусь дівчину переконував, вона вагалася і зизом зиркала на свого хлопця. Той не спускав з них очей. І раптом: о диво! — Олюсь повів дівчину просто до нашого столу.

— Фантастика! — не втрималася Уляна.

— Олюсь — майстер своєї справи. Він і камінь умовить.

— Бідний хлопець, — кивнула Уляна в бік Лідиного нареченого.

— Ну, Юрцю, наливай! — сказав Олюсь, примостивши біля себе дівчину.

— Я тільки на хвилинку, — застерегла Ліда.

— Ми вже домовилися на завтра, — повідомив Олюсь.

— Л-і-і-і-ідка! — втішилася Уляна. — Познайомся, це Юрко.

— Я вже здогадалась. Ви мене, звісно ж, не пам’ятаєте?

— А мав би?

— Зовсім ні. Я у вас брала автограф. А на знак подяки подарувала троянду. Ви прикололи її собі до піджака.

— Це було на презентації «Поступу» у філармонії!

— Ага! — зраділа вона.

— От, а я ж думаю, де вже вас бачив!

Ще б таку кралю забути! Я довго її згадував. Але тоді чомусь так і не вичавив із себе чогось на зразок: «За автограф — кава. Коли зустрінемось?»

Ми цокнулися, нас