Читати книгу - "Без пуття"

- Ти герой, мій милий, як я бачу.

- Я герой цього нашого темного дня! Усе громадянство в місті реготатиметься. Нехай регочеться! Життя наше таке скупе на сміх та радощі!

- А вже тієї нудьги тутечки в Києві хоч мішками бери, хоч лопатами горни! - сказала Настуся.

- Ми не тутешні люде, - сказав Павлусь, - тутечки не наше місце.

- Я сама вже давненько пересвідчилась своїм власним досвідом, що ми люде не тутешні. Тато зве мене нестатковитою, божевільною людиною; каже, що я марную його добро, сиплю гроші, непаче в безодню, зобижає повсякчас моє самолюбство; тітки звуть мене свавольною, недосвідною, нестатковитою, вередливою. Це все мені обридло, остогидло! Всі хотять навести мене на якусь добру путь. Хіба ж я збилась з пуття, чи що? Я довше не спроможусь видержать, - сказала Настуся й істерично заридала, потім згодом одразу перестала й замовкла, ніби її сльози й хлипання знесло щось подихом в одну мить.

- Ти утворена з своєю гарною вродою, з своєю вдачею не для землі, не для людей, а для небесного простору, для неба. Тим-то ти така ятряна на серце та вразлива. В тебе, певно, зроду пахуча почутливість нервів, неначе в духів. Ти вся дух, дух справдешній, легкий, крилатий, повітряний, увесь виснованнй з проміння й мрій, дух запашний. Я вже тебе неначе бачу наскрізь.

- І ти не цьогосвітня людина. Ти людина мрій, ти краса нічної доби; твоя поезія - це поезія не грубого сонця, не простацького дня, а тонких уявліннів та мрійності глупої півночі. Твоя вдача уся виткана з поетичних сутінків вечора, з мрій чорної ночі, з темно-синього неба, засипаного золотими діамантами. І ти сотворений не для землі.

- Нам треба б змінити живоття, перебратись на той світ, кращий од цього світа, - сказав Павлусь.

- І я маю таку гадку: нам треба б перебраться на краще житло живоття. Старомодне житло цього паскудного світа вже мені осточортіло! - сказала Настуся.

- І ще б гірше остогидло, якби ти почула на свої вуха, що верз учора один якийсь дурисвіт за вечерею в ресторані. Він казав, що ми, цебто такі, як ти та я, тільки дурно на світі животіємо та хліб марно збавляємо, і щоб ми запрацьовували собі на харч та оддавали комусь якісь довги, - неначе ми напозичались у когось! - за свій гаразд та просвітність ми всі повинні б стати до підмоги масам: вчити їх або ремества, або науки, або будлі-якого штучництва, щоб нібито піднять просвітність темної маси. Оце так справді штука!

- То це виходе, що й я й ти повинні заходжуваться коло такої чудної праці?

- Атож! Казав, що ця праця незабаром повинна буть обов'язкова, силувана для всіх, хто вчився в школі, неначе якась повинність або панщина.

- Ой лишечко! Ой лелечко мені! - крикнула Настуся.

- Казав, що всі просвічені люде повинні завести якісь народні університети, такі, як у Англії, Данії, в Парижі та Швеції та ще десь, либонь у Гренландії, чи що.

- Де ж то такі університети за границею? Щось я не пригадаю. Може, вони десь на картинах намальовані… в якомусь музеї або в картинній галереї? Але я цього не бачила навіть між картинами її дрезденській галереї… Не пригадаю…

- Які там намальовані? Будемо вчити народ ремества, як оті дві навіжені наші сусіди Топольські: поїхали в Фінляндію, вивчились там ткати полотна та вернулись у Полтавщину й десь у якомусь місті засіли за верстати і вчать за новими маленькими верстатами молодиць та міщанок. От що!

- Та ці ж панни Топольські, це ж навіжені люде! Це якісь виродки! - крикнула Настуся. - То це, певно, вони й мене посадять за верстат, щоб я день і ніч торкала руками підніжки та гонила ногами уток з цівкою та клацала лядою об начиння, неначе вовк зубами?

- Атож!

- Ну, я цього не зумію зробити. Якби вчить мужиків грати на роялі, або вчити їх якогось там штучництва, малярства або французької мови.

- Я позабував геть усе дочиста! Спитай у мене, які річки та озера в Тихому океані, або які острови в Сахарі, то я тобі цього зроду не скажу. Ні однієї річки в Тихому океані не пригадаю!

- І я не пригадаю. Спитай мене, які гори в Німецькому морі або які там народи живуть в Чорному та Білому морі, чи негри, чи турки; або в якій губернії живуть кити, а в якій моржі, то цього я тепер зроду не пригадаю! - сказала Настуся.

- І я не пригадаю! В мене вся наука давно стала в голові сторч, догори ногами, - сказав Павлусь.

- Як же ми вчитимемо, коли й ми самі позабували ту научаність? - спитала Настуся.

- Доведеться сідати знов за книжки та вчитись вдруге.

- То це й мені треба доконешне сідати за граматику та арифметику? - крикнула Настуся.

- Я ж тобі казав, що лучче вмерти, ніж так - не жити, а тільки животіть на світі, коли вже й за границею з'явились якісь навісні виродки.

- Це, певно, якісь страшні нові бацили, - сказала Настуся й припала йому головою до плеча, хлипаючи.

- Не плач, моє пахуче серденятко! Ми поженимось та й заїдемо десь далеко, далеко! Втечемо од усяких дурисвітів, од цих тутешніх бацил та бактерій. Нічого не вдіємо з ними!

- Не оженишся ти на мені! Не будеш ти мій, а я твоя! Тато позавчора мені казав, щоб я й у голові собі не покладала виходить за тебе заміж: казав, що ти якийсь виродок колись славної козацької сім'ї, що ти маєш прилюбність до карт та гульні, що ти декадент, п'яниця й шахрай, ні до якої праці нездатний, що ти гультяй, ледащо, що ти зовсім нестатковита людина, що з тебе затого вийде якийсь торбохват, босяк, - одно слово, що ти пропаща людина.

- Сам він шахрай та злодій, а не я! - криконув Павлусь, мов опечений, і схопився з стільця. - Це не твій тато, а кат для тебе й для мене, бо сам прилюбився до грошей, та й годі.

Він завештався, заметушився, забігав по кімнаті, неначе поранений лев. Гордовитість, зобиджене самолюбство, кривда в