Читати книгу - "Любові полум’я"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Пекло. Занадто сміливо, як на травень. Десь неподалік заскрекотав цвіркунець. Віола прислухалася.
— Стій, Орисю. Не поспішай.
— Щось сталося? — здивувалася мала.
— Ти тільки послухай. Присядь.
Орися зацікавлено спинилася і впала навколішки.
— Бджола джумить, — прошепотіла доня.
— І мукає телятко. Так звучить село. Це його музика, його тема, — здійнявши брови, грайливо зауважила Віола. — Давай трохи послухаємо…
Розмірений та неквапливий ритм сільського життя, наче п’єска у темпі Moderate, навіювала приємні спогади і легку та світлу ностальгію за давно минулими дитячими роками.
— Село має свою музику?! — здивувалася Ориня. — Як це?
— Просто! Усе має свою музику: і місто, і село, і гори, і море…
— А ліс? — раптом вигукнула дівчинка аж щоки роздула від своєї несподіваної здогадливості.
— Аякже! Якщо ти хоч хвильку помовчиш, то обов’язково її почуєш.
І Віола поспішила до гущавини, що нависала товстою ковдрою з пагорба над полем.
— Мамо, мамо! Куди ти?! Почекай!
Та молода жінка лише заохочуючи підморгувала, обертаючись, і не стишувала ходу. А тоді поставила сумки і впала долі на пахучий зелений килим, розкинувши руки. Заплющила очі…
Орися, наздогнавши її тут же із захопленням повторила цей трюк.
Тут, на землі, у трав’яному лісі вирувало своє життя. Усе невпинно шурхотіло, ніби знічев’я поцокувало і гуділо. І стиха було чути кришталево чисте дзюркотіння тонюнього струмочка, що перетинав стежку, дорогою до бабусиного села. Вітер грайливо перебирав листям дерев, наче струни на арфі.
У дитинстві Віолі було суворо заборонено сюди ходити. Надто далеко від Ліска. І тому рідкі походи до траси видавалися тоді майже казковими мандрами. Вабила своєю магією прохолода джерельця, що спускалася сюди з-за пагорба, і шмат лісу, що брав тут свій початок.
— Мамо, може вже підемо? — раптом нависла над Віолою Орися.
— Ще хвильку послухаємо, — майже попрохала, ніжачись поміж приємних спогадів. — Коли я була такою, як ти…
— Тобі тоді ще було п’ять рочків чи три?
— Напевно, десь так. Я дуже любила тут гуляти, — почала Віола. — Бачиш, он те велике розлоге дерево? Воно височіє над іншими посеред лісу. Називається дубом. Так от, у ньому є дуже зручне дупло.
— Дупло?! А що таке це «дупло», — перепитала Орися.
— А-а, — розсміялася мама, — краще йдемо я тобі покажу. О-о, здається скоро буде дощ, — здалеку виднілася темна, густа хмара.
І вони продовжили свій шлях. Уже поміж дерев, які поволі огортали своїми обіймами польову стежину. Потроху почали зникати звуки відкритого простору і стала проявлятися глибока тиша та спокій листяного лісу.
Та враз Віола почула неподалік розряд грому. Скрикнула схарапуджена Орися. І тут же, як напад після попередження, повалив густими макаронами справжній травневий дощ.
— Ой, біжи-біжи, доню, чимдуж вглиб лісу, — занепокоїлася Віола. — До найтовстішого дерева, яке побачиш.
— Ні, я сама боюся, — заскиглила мала. — Давай разом.
— Та я за тобою, дурненька. Давай!
Орися неохоче побігла, раз-по-разу оглядаючись. Але скоро на розпутті, відразу за горбом, ніби виріс гігантський дуб з широким темним заглибленням у стовбурі. Він, наче головний воєначальник, стояв на чолі армії зі справжнього махрового лісу, що починався якраз за ним.
— Ховайся, Орисю, всередині, — скомандувала Віола, і сама наздогнавши малу, заштовхала її у дупло. — Бо змокнеш до останньої ниточки.
— Я і так змокла-а, — проскиглила та.
— Нічого-нічого, потерпи трохи. Зараз я тебе переодягну, — заспокоїла доньку, бо мала у сумці повний гардероб на літо для неї. — Травневі грози рясні, але нетривалі.
У дуплі було сухо і затишно. Долівка і вигини, на яких можна було примоститися, хтось дбайливо виклав свіжим сіном. «Зовсім, як колись», посміхнулася спогадам Віола. Зняла з Орисі наскрізь мокре платтячко і одягла вишиванку і джинси. «Бабуся буде втішена. Обожнює усе рідне, народне».
— Мам, мам! А це і є те «дубло»?
— Дупло, Орисю! Ду-пло, — посміхнулася дитячій забудькуватості.
— Мені подобається, — відказала мала, розглядаючи нутрощі дуба. — Тут можна класно бавитися. Це, як хатка. Тільки у лісі. Як би я хотіла тут жити…
Усе розвивається по спіралі. Колись так само думала і Віола… Світ у дитинстві скидався їй на захопливу історію з пригодами. Здавалося, що він непорушний, триватиме вічно. Ось тільки трішечки підрости б. Тоді цією історією можна керувати самому. Як все просто, хоча і складно, бо ці дорослі такі дивні…
Насправді усі ці недолугі поради психологів-психіатрів видавалися Віолі злою брехнею. Вона, звичайно, поважала свою подругу Катю і те, чим та займалася. Бо Катерина насправді вміла допомогти людині. Інакше, платили б їй за ту маячню такі гроші! Але оце вимріювання та візуалізація завжди видавалися їй смішною, позбавленою раціональності демагогією. Усе це для мрійників і лінюхів. Гріш ціна була тим вже заздалегідь втраченим ілюзіям, була переконана Віола. Твердо знала, що без пекельної праці і стратегічного плану втілення своїх мрій нічого не вдіяти, нічого не досягти і не зреалізувати. Кожна мрія і кожне бажання потребувало певного поступального руху, так само, як звичайнісінька будова. Спочатку лише задум, тоді малюнок, ескіз, згодом креслення і розрахунки, а потім… До завершення будови ще далеко-далеченько. Та й по ходу виникають якісь непередбачувані ситуації, під які доведеться корегувати той перший план. Можливо навіть змінювати його. Завжди знала, що саме так треба діяти у всьому. Усе є будовою, де вкладається маса енергії, зусиль, часу, коштів. Розпочате неодмінно мусиш довести до кінця, не розчаровуватися і не опускати рук, інакше так і будеш кидати усе на півдорозі, а «квітка» вже може бути зовсім-зовсім поруч. Взяла собі за гасло слова колишнього російського політика, і просто успішної жінки Ірини Хакамади: «Бити треба в одну точку» і «З Всесвітом можна домовитися. Головне — виявитися цікавим співрозмовником».
— Мам, я посплю трошки?! Добре?! — запитало дівча, розкраявши її міркування.
— Спи-спи, котусю. Злива не вщухає, — помітила жінка. — І витягла з більшої торби барвисте дитяче пончо.
Орися нехотячи встромила голову у вузеньку горловину і, ніби зайченя, примостилася та вклала голівку Віолі на коліна.
«Як швидко минає час!», подумалося. Не встигла подорослішати, усвідомити пережите, а вже своє маля підростає. І, що їй дати? Чому її навчити, якщо сама не встигла ще нічого до пуття зрозуміти. Для чого існує, для чого співає, чому не уявляє без співу життя, чому, наприклад, ніколи не бачила себе вчителькою, як мама? Тих «чому» була прірва і жодної відповіді. Навіщо ж тоді взагалі у цьому світі живе людина, бо ж він і без неї прекрасний, можливо навіть прекрасніший саме без неї. Людина усе чистить, підлаштовуючи під власні потреби і зростаючі вимоги. Вона не вміє жити у злагоді, гармонії
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Любові полум’я», після закриття браузера.