Читати книгу - "Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти бачив Її?
— Бачив.
и повертаємось на площу й підходимо до церкви. Я бачу колодязь, промені ліхтаря та пляшку вина й дві склянки на цямрині. «Отут сиділи двоє закоханих, — думаю я. — Сиділи мовчки, а їхні серця вели бесіду. І коли серця повідали все, почали вони звіряти одне одному великі таїни».
І знов так і не було ніякої розмови про кохання. Та нехай. Я відчуваю, що стою на порозі чогось дуже серйозного — і маю цим скористатися, щоб зрозуміти все, що тільки можна. Пригадую раптом своє навчання, Сарагосу, чоловіка мого життя, якого прагну зустріти, — але тепер це здається мені далеким, оповитим таким само туманом, який розходиться по Сен-Савену.
— Навіщо ти розповів мені всю цю історію про Бернадету? — питаю його.
— Достеменної причини не знаю, — відказує він, не дивлячись мені в очі. — Можливо, тому що ми неподалік від Лурда. Можливо, тому що післязавтра — свято Непорочного Зачаття. Можливо, тому що я хотів показати тобі, що мій світ не такий самотній та божевільний, як може здатися. Інші люди є частиною його. Й вони вірять у те, що говорять.
— Я ніколи не казала, що твій світ божевільний. Либонь, божевільним є мій: я витрачаю найважливіший у своєму житті час на сидіння за зошитами й навчання, яке не поведе мене за межі вже знайомих мені місць.
Я відчула, що йому стало легше: я ж бо розумію його.
Подумала тоді, що він продовжить розмову про Богиню, та він обернувся до мене:
— Ходімо спати, — промовив тоді. — Багатенько випили.
Вівторок, 7 грудня 1993 р.ін заснув одразу. Я довго не стуляла очей, думаючи про туман, про площу, про те, як ми там пили й розмовляли. Прочитала рукопис, що він мені дав, і почулася щасливою; Бог — якщо тільки й справді існує — це разом Отець і Матір.
Потім я вимкнула світло й лежала, пригадуючи, як тихо було біля колодязя. Саме в ті миті там, коли ми не розмовляли, я зрозуміла, який він мені близький.
Ніхто з нас не сказав нічого. Непотрібно розмовляти про кохання, тому що воно має власний голос і говорить саме за себе. Тієї ночі, біля колодязя, тиша дала змогу нашим серцям наблизитися й краще пізнати одне одного. І тоді моє серце почуло те, що казало його серце, — й почулося щасливим.
Перш ніж склепити повіки, я вирішила зробити те, що він називав вправлянням з Іншим.
«Я — тут, у цій кімнаті, — думала я. — Далеко від усього, до чого звикла; я розмовляла про речі, якими раніше не цікавилася, і зупинилася на ніч у місті, про яке раніше й поняття не мала. На декілька хвилин я можу уявити себе інакшою».
І я почала думати про те, як саме мені б хотілося жити в цю мить. Я хотіла би бути веселою, до всього цікавою, щасливою. Повнокровно проживати кожну хвилину, спрагло пити воду життя. Знову вірити снам. Бути спроможною боротися за те, що люблю.
І кохати чоловіка, який кохає мене.
Так, саме такою жінкою я хотіла бути — і вона раптом з’явилася й перевтілювалася в мене.
Я відчула, що мою душу заливало світло якогось Бога — чи якоїсь Богині, — у яких я більше не вірила. І відчула, що в ту мить Інша покидала моє тіло і всідалася в одному з кутків маленької кімнати.
Я дивилась на жінку, якою була дотепер: слабеньку, що намагається справити враження сильної. Зі страхом до всього, але самій собі кажучи, що це не страх — це мудрість обізнаного з реальністю. Закладаючи цеглою вікна, крізь які проникала радість сонця, — для того, щоб її давніші спонуки не втратили привабливості.
Я побачила Іншу, що слабка, втомлена, зневірена, сидить у кутку кімнати. Тримаючи під контролем чи й у ярмі те, що завжди мало втішатися свободою: свої почуття. Намагаючись оцінити майбутнє кохання крізь призму колишніх страждань.
Кохання завжди нове. Несуттєво, чи кохаємо ми раз у житті, чи два, чи й десять, — ми завжди опиняємось у незнайомих обставинах. Кохання може привести нас у пекло чи в рай, але завжди кудись та й приводить. Треба прийняти його, бо воно є живленням нашого існування. Якщо відмовимося від нього, то помремо з голоду, споглядаючи, як від плодів угинаються аж до землі гілки дерева життя, і не наважуючись простягти руку й зірвати їх. Потрібно шукати кохання, де б воно не було, навіть якби це означало прожити години, дні, тижні у зневірі й смутку.
Бо тієї миті, коли ми вирушаємо на пошуки кохання, воно теж вирушає нам назустріч.
І рятує нас.
оли Інша забралася геть, моє серце знову заговорило зі мною. Воно розповіло, що загата протікала крізь отвір, що вітри віяли в усі боки й що воно було щасливе, бо я знов його чула.
Моє серце казало мені, що я охоплена пристрастю. І я заснула щаслива, з усмішкою на вустах.
Коли я прокинулась, вікно було відчинене, а він дивився на гори. Кілька хвилин я лежала тихо, готова заплющити очі, якби він повернув голову.
Ніби відчувши, що я думаю, він обернувся й подивився мені в очі.
— Доброго ранку, — сказав він.
— Доброго ранку. Зачини вікно, дуже віє холодом. Інша з’явилася без попередження. Вона ще намагалася змінити напрямок вітру, знайти вади, сказати, що
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)», після закриття браузера.