Читати книгу - "Степовий пірат"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Махновцями ставали занадто часто люди не надто підприємливі або не достатньо багаті, щоб уникнути «добровільної» служби. Прадід народженого у Гуляйполі в польській сотні Олега Сліпченка відкупився від армії двадцятилітровим жбаном меду. Проте партизани щоразу шукали в Гуляйполі наступних «добровольців», тому прадід проводив ночі в чагарнику понад річкою. Під чорними знаменами він не повоював ані хвилини, але попри це 1938 року був розстріляний як махновець.
Обов’язок постачати рекрутів лежав на сільському старості. Розв’язуючи у мирний час головним чином суперечки з приводу межі, він тепер сідав зі списком мешканців і вирішував, кого буде шкода найменше. Староста перетворювався на володаря життя і смерті. Отже, першими йшли сільські пияки (і так користь від них була мізерною), злочинці, підо-зрілі лобуряки, словом, усі, хто псував молодь і спричиняв клопоти. Коли їх забракло, до Батька посилали сиріт, за якими все одно не було кому плакати, а згодом бездітних, що не мали родини на утриманні. Слідом за ними — чужі, приїжджі, до яких згуртованій сільській спільноті було трохи байдуже. Перша група, найбільш дика й деморалізована частина армії, яку називали раклами, себто бандитами, псувала махновцям репутацію. Саме вони першими бігли мародерствувати, ґвалтувати, палити й грабувати. Повалення влади, знищення тюрем, розгін поліції були лише прекрасним приводом.
Проблеми створювало також свавілля деяких командирів, які, хоч формально й визнавали командування Махна, час від часу демонстрували свою незалежність. На початку січня один із місцевих ватажків Петро Петренко зі своїм загоном роззброїв групу петлюрівців і німців, які ще не встигли відступити. В них забрали не лише зброю, а й одяг та взуття. Залишитись у самій білизні в у мовах степової зими означало для солдатів смерть. Однак про справу дізнався Махно і, погрожуючи Петренкові розстрілом, наказав повернути одяг і виплатити обкраденим відшкодування. Хоч Батько й користувався великим авторитетом, він не був у стані тримати в руках велику, досить дику й несубординовану армію.
8
20 січня білі війська, підсилені загонами німецьких колоністів, розпочали наступ на території, контрольовані махновцями. Удар спрямовувався на залізничну станцію «Гуляйполе», яка після запеклих боїв упала. Саперна рота, вислана на допомогу партизанам, які відчайдушно оборонялись, була вибита майже до ноги. Чоловік, що вів підмогу, виявився зрадником. Проте кілька селян зуміли відступити до Гуляйполя. За лічені години у селі з’явився той самий агент білих із пропозицією повести в бій наступний загін. Партизани без зайвих церемоній стягли його з коня і розстріляли.
Один із рядових махновців, Павло Трояненко, інакше запам’ятав ці події. Через багато років він згадував, що Батько на чолі загону з тридцяти осіб відбив зайняту білими станцію «Гуляйполе». Ймовірно, окрилений перемогою, він схопився за телефон і зв’язався з якимось білим генералом, що квартирував у недалеких Пологах. Вдаючи офіцера, він пояснив, що станція запекло обороняється і потребує підкріплення. Генерал пообіцяв особисто прибути броньованим потягом і просив триматися. Коли потяг переїхав через невеликий місток, партизани висадили його у повітря. Залізничні шляхи перед станцією теж уже були пошкоджені, й генерал швидко зрозумів, що потрапив у засідку. Він «почав рватися туди й сюди, як миша в мишоловці, але змушений був здатися», — розповідав Трояненко. Генерала начебто повісили на балконі будинку, в якому знаходився штаб махновців, а нині розташований міськвиконком.
Але, як твердить біограф Махна Віктор Савченко, партизани під натиском білих змушені були відступити з Гуляйполя. Село оборонялось героїчно, бракувало зброї, тому в критичні моменти селяни кидались на ворога з вилами, ціпами й сокирами. Проте це не надто допомогло, бо розпорошені регіоном махновські сили не були здатні прийти до Гуляйполя на допомогу.
Лінія фронту проходила тоді неподалік Великомихайлівки. Саме там наступного дня після бою відбувся з’їзд селян і повстанців «махновського району». Необхідно було об’єднати сили, виробити тактику боротьби з білими й петлюрівцями. Вирішено, що встановлена в районі влада робітничих мас буде захищатися збройно, а виконанням прийнятих рішень повинна зайнятись Вільна Рада. Наприкінці січня махновці отримали інформацію, що Гуляйполе обороняє лише один полк білих. Без жодних труднощів вони вигнали його зі своєї столиці. Захисників залізничної станції і п’ятдесятьох двох солдатів саперної роти поховали неподалік від базару, в місці, яке назване площею Жертв Революції.
Дивовижно, що могили існують дотепер і навіть у радянські часи не було спроб ліквідувати цей слід пам’яті про «вільне», нескорене Гуляйполе. За двадцять років обіч махновців спочили солдати, що полягли в боях з німцями у вересні 1943 року. Цвинтар перебудували, зруйнували зображену на старих фотографіях тріумфальну арку. На її місці встановили потворний, пофарбований золотом пам’ятник. Бетонні червоноармійці стоять струнко, поруч скривджена окупантами родина: заплакана донька в маминих обіймах і бородатий батько-партизан із велетенськими, стиснутими в кулаки руками. Від скульптури віє монументальною силою і відсутністю емоцій, що так характерно для радянських пам’ятників. Найновіша частина цвинтаря присвячена «живим і полеглим, воїнам-інтернаціоналістам, учасникам локальних воєн». Маленькі таблички пояснюють конфлікти, в яких СРСР надавала «братню інтернаціональну допомогу», як, наприклад, у Чехословаччині 1968 року. Найбільш показна плита нагадує російською про загиблих в Афганістані мешканців Гуляйполя: Михайла Синельника, Володимира Ворону і Юрія Пузанова.
9
Наприкінці січня 1919 року до Синельникового, що за сто п’ятдесят кілометрів на північ від Гуляйполя, дійшли більшовицькі загони під керівництвом Павла Дибенка. Червоні мали на українському фронті заледве дванадцять тисяч солдат під командуванням учасника штурму Зимового Палацу в Петербурзі Володимира Антонова-Овсієнка. Махновцям своєю чергою бракувало рушниць і набоїв. Партизанська армія вже впродовж певного часу не приймала до своїх лав неозброєних добровольців.
Революційний махновсько-більшовицький союз видавався рішенням, вигідним для обох сторін. Люди в обмін на зброю. Угоди про спільну боротьбу проти військ Директорії і білих було досягнуто 28 січня. За цією домовленістю махновські загони погоджувались підпорядковуватися військовому командуванню Дибенка і прийняти більшовицьких політичних комісарів. Проте вони залишали за собою право на використання назви «Революційна Повстанська Армія України» та боротьбу
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Степовий пірат», після закриття браузера.