Читати книгу - "Професор Шумейко"

— Завтра, ні не завтра, восьмого ми ще святкуємо, післязавтра розберемося з тобою, Лугова, на комсомольських зборах! — роз'їдав словами, мов іржа залізо, свій об'єкт (його улюблений термін), Зіньку Лугову.

— А ти? Що тут зрання робиш? — звернувся до Клима. — Може, ночував у дівчат, кнуре?

— По-перше, не кнур, а комсомолець, студент клубного відділення Клим Шумейко. По-друге. Першокурсниця Лугова могла й не знати, що на всі свята, за винятком Різдва, Паски і Трійці, ми чіпляємо на наш монастирський гуртожиток державний прапор.

— Не чіпляємо, а вивішуємо! Взагалі,

Шумейку, я багато в чому тобі потураю. Знаєш чого? Ти пройшов військову підготовку, тобто служив у лавах Радянської армії. До таких у мене сентимент. Ось і досі форму носиш. Молодець!

— Ношу, штанів немає.

— Досить базікати, бо на зборах я тобі пригадаю версію щодо Успенського собору. Пам'ятаєш суботник? І твоє патякання: «Я десь читав, що Успенський собор наші підірвали, а не німці».

— Та справді десь читав чи чув.

— Так, читуне. Іди краще пошукай Фотинію. З її комори виносьте прапори, транспаранти, усю наочну агітацію. Зараз надійде підмога. Збираємося біля виходу.

— Навіщо?

— Ти таки кнур, Шумейку! На демонстрацію трудящих! «Арсенал» і взуттєва фабрика уже вийшли. Чуєш мідь?

Клим прислухався. Гримнуло гучне «Комуністичній партії, хвала!» (музика А.Д. Філіпенка).

Фотинію довго шукати не довелося. Вона завжди на місці: у келійному корпусі. Фотя, Мотя, Тіна... Як ми тільки не називали послушницю Фотинію, яка мовчки виконувала свої функціональні обов'язки, обов'язки прибиральниці, сторожа, грубника.

Та мова зараз не про неї, а про демонстрацію і нашого парторга й коменданта в одній особі.

У планах Клима демонстрації не було. Збирався поїхати додому: перевідати матір і щось із харчів узяти. Плани змінилися. Щоб уявити демонстрацію трудящих 50-х років минулого століття, не потрібен шекспірівський талант. До речі, це не найгірше, що було на той час. Рівно о 10-00 на дерев'яну трибуну, обтягнену червоним ситцем, піднімалася влада. У такі урочисті дні керівники уряду віталися з народом. Голосисті викрикували у мікрофон лозунги, заклики людям, які трудилися у різних сферах суспільної діяльності.

— Взуттєвій фабриці № 6;

— поштовій скриньці № 9;

— заводу «Арсенал»;

— працівникам культури й освіти — «Ура»!

— «Ура», — радісно повторював народ.

Після цього всі залишалися задоволеними: трибуна народом, народ — трибуною. Ось так люди боролися і мирилися з убогим життям та владою, скандуючи їй в унісон різні гасла й розлоге «Ура!»

Попри все сказане, не можна забути відчуття справжнього народного гуляння з піснями, танцями, повним взаєморозумінням із тим, хто йде поруч у колоні, навіть коли це парторг (комендант) Леонід Андрійович Кабздир.

Роззирнешся — навколо оптимізм, ентузіазм. Усім весело, усі співають. А раз співають, значить вони щасливі й задоволені своїм життям. Ніхто не проклинає уряд за підвищення цін, комунальних послуг, низьку зарплату, стипендію.

Така була демонстрація трудящих з нагоди 36-ї річниці Жовтня уже за активної участі Клима Шумейка. Оскільки по дорозі до трибуни колона натрапляла на те, що в народі називають «забігайлівкою», Клим устиг закріпити святковий настрій. І уже в нереальному якомусь житті почув:

— Мистецтво покликане звеличувати людину. Ми — люди мистецтва — тримаємо на своїх плечах цілу епоху!

— Климе! Прокидайся! — голос однокурсниці Нонни, у групі її називали Нонна з Подолу. Прокинувшись, Шумейко угледів тут ще двох знайомих: педагога по класу баяна В.А. Корцова і ... Зіньку Лугову.

— Оце компанія! — подумав Клим. — Тільки цього бракувало. Я ж наче такого не планував. Треба швиденько драпати, прихопивши Зіньку, бо в неї вже був привід для комсомольських зборів. Скориставшись моментом, коли Нонна з Корцовим пішла на кухню, він звернувся до Зіньки.

— Пам'ятаєш, що тобі пообіцяв парторг?

— Пам'ятаю.

— Тоді, чого приперлася сюди? Ти ж на межі загибелі. Чуєш?

— Чую. Мене Нонна запросила. Вона добра і життєрадісна. А я вже давно не чую звуків істинної радості. Климе, не переживай. Тут усе гаразд. Спочатку був обід, наїлася на тиждень. Потім Нонна і

наш педагог сіли за рояль. Валерій Андрійович узяв кілька акордів, далі долучилася Нонна. Що це було?! Передати словами не можу, лише відчуваю. Мені здалося, Климе, що між ними є якась таємниця, бо грали вони так, наче хотіли, аби ту їхню гру ніхто не розгадав. Правда, Нончина мати дрімала, а ти безсоромно дрихнув. Одна я слухала. Заворожена тою грою, я забула про все: клубну справу, гуртожиток, парторга і коменданта в одній особі. Я ж на бібліотечне відділення хотіла вступати. Який із мене завклубом? Нічого не вмію. Нот не знаю, музграмота дається важко, баян підняти не можу.