Читати книгу - "Діти Праліса"

Андрій посміхнувся.

— І досі свою братію нутром чуєш?

— І досі, — скрушно зітхнув упир. — А ходімо до них. Сіль у нас скінчилася.

Козак і Мефодій підійшли до чумаків.

— Здоровенькі були! — привітався Андрій, знявши кучму і вклонившись. — А насипте нам, братове, солі в оцю торбинку!

Козак простягнув чумакам торбочку, куди ті насипали солі, а Мефодій розрахувався.

— Тепер купити цибулі, бо гном без неї здуріє! Жере її, як ті яблука, і хоч би що! — сказав Андрій, потягнувши за собою упиря.

— І сала треба багацько! — додав упир. — А також гречки.

— І в шинок завернемо, — зауважив козак, — візьмемо бочечку на всяк випадок.

— Аякже, — сказав Мефодій так, наче це само собою зрозуміло.

— В далеку дорогу збираєтеся? — пролунав за їхніми спинами незнайомий голос.

Козак і упир обернулися. Перед ними стояв гарно й багато вдягнений чорнявий чоловік.

— Мене звати Дідюн.

Андрій окинув незнайомця поглядом.

— А мені хоч би і Люципер, чоловіче!

Дідюн насурмачив брови.

— То так ти завжди, козаче, до незнайомців мовиш?

— А з якого це я дива маю тобі казати, куди збираюся? Га? — насупився й козак: незнайомець одразу справив на козака недобре враження.

— А в тобі щось є, козаче, — не звернувши уваги на далеко не привітний тон Андрія, мовив далі Дідюн. — Характерник?

Від такого нахабства Андрій аж остовпів. Мефодію це теж не сподобалося.

— Іди собі, чоловіче, від гріха подалі, — сказав він нахабі.

Але той вів далі, так наче й не чув Мефодія.

— І подорожні в тебе дивні, а надто вже цей чумак.

Дідюна врятувало те, що він був неозброєний. Андрій скипів.

— Ану котися звідси ковбасою! Бо зараз дам я тобі «подорожніх»!

Дідюн хижо вишкірився.

— Я дав би тобі гідну відповідь, — прошипів він, — але не бажаю зараз портки з тобою міряти. Скажу лише ось що: тримайся далі від Рудки, козацький чаклуне!

— Ах ти хробаче! — вибухнув Андрій, але Дідюн розвернувся і швидко пішов геть.

— От наволоч! — Андрій палав від злості. — Весь настрій зіпсував!

— Гей, козаче! — До козака підходив той циган, що продавав кобилу.

— Що тобі? — незадоволено буркнув Андрій.

— Недоброго ти ворога нажив собі, козаче! Ой недоброго!

— А йшов би ти краще до своєї кобили! — відмахнувся козак.

— А вона вже не моя! — знову вишкірився циган.

Андрій обернувся і побачив, що якийсь чоловік уже повів циганову кобилу.

— Ох і спритний! — мимоволі всміхнувшись, сказав цигану й одразу кивнув упиреві: — Гаразд, Мефодію, гайда швиденько по базару, і до своїх.

Скупившись, козак і упир попрямували до Удаю, де на них чекала решта друзів.

— Як думаєш, Сивий, — задумливо сказав Мефодій, коли вони з Андрієм звернули з уторованої колесами дороги на вузьку стежку, що вела до ріки, — хто то був?

— Думаю, якийсь місцевий чаклун, — відповів Андрій, — узрів я в ньому щось чорне і бридке.

Мефодій кивнув.

— І я відчув це. Тебе не турбує, що він так багато знає?

Андрій знизав плечима.

— А нам що з того? Заберемо Пташку, та тільки нас і бачили. А як ще його побачу — зад надеру так, що пожалкує, що на світ Божий родився. А перед нашими краще помовчуй про це.

— Гаразд.

Андрій і Мефодій спускалися до річки. Ще здалеку вони почули гучний регіт нечисті.

— Мабуть, знову Никодим якусь дурню гуде! — зауважив упир, і не помилився.

Підійшовши ближче, козак і упир побачили Гапку, що стояла осторонь від усіх і вочевидь була чимсь украй незадоволена. Підійшовши ще ближче, Андрій зрозумів, у чім річ: трохи вище за течією сидів Никодим з довгою соломиною в руках, надував жаб і пускав їх на воду. Жаби борсалися, кумедно перебирали лапками і переверталися, намагаючись пірнути.

Побачивши козака, Гапка вигукнула.

— Андрію, ти подивися, що він творить!

Водяник замахав Андрієві соломиною і пустив чергову жабу на воду.

— Та що їм станеться! Годі