Читати книгу - "Щоденник війни зі свиньми"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Пройдімося ще трохи, — попросив він. — Тепер ти проведи мене.
Вони собі йшли, а Відаль думав про те, що хоче лишитися на самоті, у власному ліжку — влягтися й заснути.
— Потепліло начебто сьогодні, — порушив мовчанку він.
— Як завжди на Різдво Предтечі, хоча цього року й запізно.
Цікаво, думав Відаль, чому вночі йому не докучає те, що мучить удень. Наприклад, люмбаго: удень воно дошкуляло значно сильніше. Мабуть, ніч — це його пора.
— До завтра! — поспішно вигукнув Відаль, довівши товариша до пекарні.
— Я проведу тебе.
Зненацька Відаль здогадався, що Рей, імовірно, хоче сказати йому щось важливе. Якщо не наважиться — так вони, мабуть, і ходитимуть до світанку.
— Чого це тебе вчора не було? — знову заговорив він.
— Уранці? Та то дівчата каверзують…
Рей явно вагався між потребою щось розказати й страхом. Відаль не був допитливий. З егоїзму втомленої людини він вирішив припинити це тиняння.
— До завтра, — мовив він і шаснув у під’їзд. Перед ним промайнуло м’ясисте обличчя Рея з відкритим ротом.
IXСубота, 28 червня
Уранці в попереку знову запекло. Відаль насилу підвівся, закип’ятив води, одягнувся й випив кілька мате. Неспішно рухаючись то так, то сяк, він ретельно досліджував біль. Кепкуючи з себе самого, порівнював власні дії з манерою доброго гравця в труко — наприклад, Аревало (чи Джимі, що наслідував Аревало), — який відкриває карти одну по одній, навмисне повільно аналізуючи кожен хід. Відтак дійшов висновку, що біль поки цілком собі стерпний і не виправдовує витрат на уколи й аптеку; а потім збагнув, що тепер, як справжній чоловік, він мусить здолати найтяжче випробування: перепрати білизну. «Негайно», — сказав він собі, проте злякався, уявивши, як тертиме й полоскатиме, зігнувшись дугою, і подумки обізвав «мастодонтами» старі широкі й глибокі раковини в їхньому домі. «Таких уже не роблять, — обурився він. — Недарма кажуть, що люди тепер змаліли». Відаль згріб в оберемок труси, шкарпетки, сорочку й майку. «Нічого не вдієш, — похитав головою він. — Поки не виплатять пенсії — та й чи виплатять? — не можна віддавати білизну пралі. Антонія на мене розсердиться, як завжди, коли я не звертаюся до її матері. Проте без пенсії це недозволена розкіш. Чого це я знову говорю сам до себе?»
Донья Далмасія, мати Антонії, була місцевою знаменитістю. Замолоду овдовівши, ця відважна креольська сеньйора з прання й прасування (безперестанку співаючи та жартуючи) вивела в люди вісьмох дітей, кожне з яких було ще й досить пристойно вбране. Тепер, коли всі вони (крім Антонії) мешкали з власними сім’ями, ласкава, щиросерда та безмежно працьовита донья Далмасія взяла до себе трьох блідих онучок, бо син, їхній батько, переживав непрості часи. І все-таки з літами характер її змінився: вийшла на поверхню прихована брутальність, за яку нові мешканці нагородили її насмішкуватим, хоч і по-дружньому, прізвиськом Солдафон. У хвилини гніву ця добродійка не знала міри: хто попадав їй під гарячу руку, той наражався на ризик, проте донья Далмасія швидко відходила й легко прощала кривди.
— Хоч би я нікого не зустрів, — пробурмотів Відаль, ідучи до вбиралень. — Тут же все помічають, навіть те, скільки разів ти в туалеті був, — та, звісна річ, він зустрів Фабера й Неліду, яка прала білизну.
— Я оце пояснював сеньйориті, — озвався Фабер, — що винні не тільки немічні небораки. Винні ще й ті, хто нацьковує.
— Доне Ісідро, ви не повірите. Антонія зі мною не розмовляє.
— Не може бути, — відповів Відаль.
— Та ви її не знаєте — «не може бути». Сеньйор Фабер нічого мені не зробив, а вона вимагає, щоб я до нього ставилась, як до собаки.
— Що ви кажете! — вигукнув Відаль. Фабер кивнув головою.
— А знаєте, ще що? Вона обмовляє мене перед кожним — за те, що я посиділа була у вас.
Утім, Відаль не встиг обуритись, як сподівалася Неліда, тому що прийшли Аревало й Данте з таємничим виразом на обличчях. Дівчина заквапилася геть.
— Ну добре, — сказала вона, — тільки ви не дратуйте людей, не товчіться в них на очах.
Фабер подався до себе. У вбиральню зайшов консьєрж, мало не збивши Відаля з ніг.
— Не можна допускати чвар, хай навіть і незначних, — проголосив він. — Скажімо, сеньйор Больйоло лютує, що хтось залив його водою з горища. Хіба воно того варте? Піду до нього, погляну, що там таке, — він відійшов на кілька кроків, та потім вернувся й патетично додав: — Або ми триматимемося разом, або нас роздушать на всіх фронтах.
— У вас тут людей забагато, — мовив Аревало, коли консьєрж пішов. — А нам, напевне, потрібен спокій. Ми хочемо порадитися з тобою.
— До ваших послуг, — відповів Відаль.
— Не надимайся так. Ми просто хочемо знати. Присутній тут Данте вчора ввечері надумав… розповісти йому?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоденник війни зі свиньми», після закриття браузера.