Читати книгу - "Пришестя роботів: техніка і загроза майбутнього безробіття"

Особливо забарилися з усвідомленням цієї картини автори більшості підручників з економіки для ВНЗ. Візьмімо, наприклад, «Принципи економіки», базовий підручник авторства Джона Б. Тейлора й Акіли Віерапана [15]; цей текст є обов’язковим для слухачів надзвичайно популярного курсу лекцій із загальної економіки, що їх читає професор Тейлор у Стенфордському університеті. Зазначений підручник містить стовпчикову діаграму дуже схожу на ту, яка показана на рисунку 2.2, з тією лише різницею, що автор підручника твердить про наявність тісного зв’язку між заробітками й продуктивністю, який начебто й досі продовжує існувати.

А як же бути з тим фактом, що, починаючи з 1980-х років, продуктивність почала семимильними кроками переганяти заробітки? Тейлор і Віерапана зазначають, що «це співвідношення не є ідеальним». Але сказати таке означає сильно прикрасити реальну картину. Іще один підручник, виданий 2007 року, який також називається «Принципи економіки» [16], і співавтором якого є професор Принстонського університету й колишній голова Федерального резервного банку — Бен Бернанке, дає нам зрозуміти, що повільне зростання заробітної плати, яке спостерігалося з 2000 року й далі, могло бути результатом «ослаблення ринку робочої сили після економічного спаду 2001 року», і що «зростання заробітків неодмінно наздожене зростання продуктивності з огляду на те, як ринок робочої сили повертатиметься до свого нормального стану».

Така думка не зважає на той факт, що тісний взаємозв’язок між зростанням заробітків і зростанням продуктивності почав руйнуватися іще задовго до того, як встигли народитися сьогоднішні студенти.[10]

Ведмежий ринок для акцій робочої сили, і скажений бик — для корпорацій [11]

На початку двадцятого століття британський економіст і статистик Артур Боулі заглибився в багаторічні дані з національного доходу в Об’єднаному Королівстві та продемонстрував, що частка національного доходу, яка припадає, відповідно, на робочу силу й капітал, залишалася відносно незмінною — принаймні протягом тривалих періодів часу. Це начебто фіксоване співвідношення зрештою стало загальноприйнятим економічним принципом, відомим за назвою закон Боулі. Джон Мейнард Кейнс, мабуть, найвідоміший економіст усіх часів, згодом скаже, що закон Боулі «був одним із найдивовижніших, та, водночас, і одним із найбільш доконаних фактів у всьому діапазоні економічної статистики» [17].

Як можна побачити на рисунку 2.3, протягом повоєнного періоду та частка національного доходу Сполучених Штатів, яка припадала на робітників, коливалася в досить вузькому діапазоні — як і можна було передбачити відповідно до закону Боулі. Однак, починаючи з середини 1970-х роки, закон Боулі почав давати збої, і частка національного доходу, що припадала на робочу силу, почала поступово зменшуватися, а на межі століть взагалі увійшла у ступор. Таке падіння стає ще значущішим, якщо зважити на те, що частка, яка припадає на робітників, враховує тих, хто отримує офіційну зарплату. Іншими словами, величезні зарплати директорів підприємств, банкірів із Волл-стріт, спортсменів-суперзірок, а також знаменитих кіноакторів — усі вони, цілком зрозуміло, аж ніяк не знижалися протягом зазначеного періоду, навпаки: вони злетіли до небес. Графік з часткою національного доходу, який припадає на простих робітників, тобто на ті 99 % процентів, серед яких відбувається розподіл доходів, безсумнівно, продемонстрував би ще крутішу криву падіння.

Тимчасом як частка доходів трударів увійшла в піке, стосовно доходів великих корпорацій спостерігалася зовсім інша картина. У квітні 2012 Wall Street Journal опублікувала статтю за назвою For Big Companies, Life Is Good («У великих компаній життя прекрасне»), автори якої документально підтвердили ту запаморочливу швидкість, із якою корпорації стали на ноги після найсильнішої економічної кризи з часів Великої депресії. Тимчасом як мільйони робітників так і залишилися без роботи, або змушені були погоджуватися на роботу з меншою зарплатою чи з меншою кількістю