Читати книгу - "Дивні пригоди Петера Шлеміля"

— Ні, матусю, ти помиляєшся. Коли вона стане дружиною багатої і поважної людини, то втішиться, перш ніж виплаче свої дівочі сльози, забуде свій біль, як важкий сон, і дякуватиме богові й нам. Ось побачиш!

— Дай-то боже!

— Вона, звичайно, володіє тепер дуже пристойними маєтками, але ти гадаєш, що після гармидеру, якого наробила нещаслива історія з тим пройдисвітом, скоро можна буде найти партію ліпшу за Раскала? Чи ти знаєш, якими статками володіє цей пан Раскал? У нього тут на шість мільйонів маєтків, вільних від усяких боргів. За них заплачено готівкою! Я тримав у руках усі документи! Це ж він купив усе найкраще в мене під носом! Крім того, в нього в портфелі ще векселів Томаса Джона приблизно на чотири з половиною мільйони.

— Він, мабуть, накрав багато.

– І що ти знову верзеш? Він мудро заощаджував там, де інші розтринькували.

— Людина, що носила лакейську ліврею.

— Дурниці. Зате в нього бездоганна тінь!

— Воно то так, але…

Чоловік у сірому сурдуті засміявся і глянув на мене. Двері відчинились, і вийшла Мінна, спираючись на руку покоївки. Тихі сльози котилися по її прекрасному блідому личку. Вона опустилася в крісло, що було поставлено для неї під липою, а батько сів на стільці поруч. Він узяв її ніжно за руку і почав лагідно вмовляти такими словами:

— Будь же розумницею, моя добра, люба дитино, не смути свого батька, який бажає тобі тільки щастя. Я розумію, любе серденько, що ти дуже вражена. Але ти якимсь чудом уникла нещастя! До того, як ми відкрили ганебний обман, ти дуже любила цього негідника. Бачиш, Мінно, я знаю все, і не роблю тобі за це жодних докорів. Я й сам, кохана дитинко, також його любив, поки вважав за великого пана. А тепер ти бачиш, що все змінилось. Як! У кожного пса є своя тінь, а моя люба дитина хотіла вийти за… Ні, ти ж більше не думаєш про нього? Послухай, Мінно, за тебе сватається чоловік, який не боїться сонця, поважний чоловік, правда, не якийсь там князь, але десять мільйонів! Вдесятеро більше, ніж у тебе. Це чоловік, що зробить щасливою мою любу дитину. Не кажи нічого, не переч мені, будь доброю, слухняною дочкою! Нехай вже я потурбуюсь про тебе, осушу твої сльози. Обіцяй мені, що підеш за Раскала. Скажи, обіцяєш це мені?

Вона відповіла ледве чутно:

— В мене тепер немає ні волі; ні бажань на цьому світі. Хай буде так, як хоче мій батько.

В цю мить доповіли, що прийшов пан Раскал. Він нахабно втрутився в їхню розмову. Мінна знепритомніла. Мій ненависний супутник гнівно поглянув на мене і швидко зашепотів:

– І ви стерпите отаке? Що тоді у вас тече в жилах замість крові?

Тут він спритним рухом легко вдряпнув мені до крові руку і сказав:

— Ти диви! Справжня червона кров! Ну, підпишіться ж! Пергамент і перо опинились у мене в руках.

Я цілком віддаю себе на твій суд, дорогий Шаміссо, і не шукатиму виправдання перед тобою. Я сам давно вже суворо засудив себе, бо викохав у серці своєму черв’яка-мучителя. У моїй душі увесь час поставала ця серйозна мить мого життя, на яку я відважувався дивитись лише нерішучим поглядом, з смиренністю і каяттям. Милий друже, хто легковажно збочить хоч на крок з прямої дороги, той непомітно піде манівцями, що заведуть його все далі й далі вбік. Марно поглядатиме він на провідну зірку, що сяятиме в небі; в нього не буде жодного вибору, його нестримно тягтиме додолу, і він сам себе віддасть на поталу Немезіди[12]. Після необачного хибного кроку, який накликав на мене прокляття, я злочинно вдерся через кохання в життя іншої істоти. Що ж мені було діяти? Нічого іншого, як тільки кинутися стрімголов туди, де я посіяв зло і де чекали від мене порятунку. Бо остання година пробила. Не думай про мене так погано, мій Адельберте. Я все б віддав, що маю, нічого б не пожалів, як не жалів і золота. Ні, Адельберте! Але душа моя була сповнена нездоланної ненависті до того загадкового пройди, що ходив лише манівцями. Може, де й несправедливо, але мене обурювали найменші стосунки з ним. Ось і тепер, як де в моїм житті часто траплялось і взагалі трапляється у всесвітній історії, необхідність поступається місцем випадкові. Пізніше я сам з собою примирився. Я навчився в першу чергу поважати необхідність і те, що невід’ємно їй властиве, а заразом і те, що важить більше, ніж передбачена подія — звершений випадок. Потім я навчився поважати необхідність як якесь мудре провидіння, що керує загальним величезним механізмом. Ми ж існуєм тільки як маленькі коліщатка, що крутяться і приводять у дію механізм. Що має бути, те збудеться, а що повинно було статися, те сталося, і не без участі цього провидіння, яке я нарешті навчився поважати як у власній долі, так і в долі тих, хто зі мною зв’язаний.

Не знаю, чим пояснити те, що зі мною сталося — чи надзвичайним напруженням душі, що була під впливом сильних переживань, чи виснаженням фізичних сил, які в останній час відчутно ослабли від незвичних злигоднів, чи, нарешті, згубним хвилюванням, яке збуджувала у всьому моєму єстві присутність тієї сірої потвори. Одне слово, коли дійшло до підпису, я глибоко знепритомнів і лежав довгий час, мов у лабетах смерті.

Прокльони і тупотіння були першими звуками,