Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

обличчю якогось поважнішого, навіть трагічного виразу. Помовчавши, сказав: «Література — це виклик. Тільки вона може окреслити межі екзистенції людини, а з іншого боку, надати їй трансцендентального виміру. Самого життя тут замало. Прошу прислати мені текст для авторизації», і відіслав трубку. Потім підпер чоло рукою і сидів ще якийсь час у мовчанні, аж нарешті став походжати по кімнаті, заклавши руки за спину. У цю мить Самборський його зненавидів.

Дивно було, що той не їв. Пив тільки каву. Потім виявилося, що глушить також горілку. Самборський якось уранці побачив його в своїй кав’ярні, як той сидів пополудні за його столиком, оточений молодими людьми, які вдивлялися в нього, як в образ. Самборський зупинився на вулиці й оглядав це видовище через велику шибу. Той про щось розповідав, вимальовуючи руками в повітрі якісь невизначені фігури. Морщив чоло, замовкав на хвильку, щоби в задумі, знаним звідкись Самборському жестом потерти підборіддя. Потім знову піднімав палець, як вихователька в дитячому садку, і продовжував віщати. Звичайно, Самборському в першу мить захотілося увійти туди й вчинити скандал: що це його столик, його знайомі студенти, а й навіть, так, тепер він упізнав, його жест потирання підборіддя. І він уже, власне кажучи, рушив до дверей, розхвилювавшись від обурення, але тоді побачив, як той із розмахом, трохи театрально підносить до губ сотку горілки й випиває одним духом. Очі студентів робляться круглими від захвату, а той, навіть не закусуючи, править далі. Письменник Самборський майже ніколи не пив горілки, не тому, що не хотів — о, це йому дуже подобалося, — а тому, що не міг. У країні, де всі п’ють, як на заріз, він був вродженим абстинентом. Від сотки, випитої до дна, його вивертало. «П’яниця», буркнув він під ніс, але, властиво, проковтнув із цим словом гіркий смак захвату. Глибоко схвильований, він проминув свою кав’ярню і пішов далі. Там був маленький бар, колись — у кращі часи — молочний, а тепер перетворений на пивну; там він присів у кутку, замовив мале пиво і закурив. Приглядався до якихось коротко стрижених, обвішаних ланцюжками хлопців, які, нахилившись один до одного, тихо про щось розмовляли. Темносмаглява від солярію кельнерка зі знудженим виразом обличчя читала якийсь барвистий часопис. З радіо лунала простенька, ритмічна музичка, у якій приємною фразою повторювалися слова: «Своячка, своячка, не грай зі мною в квачика». Самборському зробилося приємно. Він втулився в зручний кут наріжного сидіння, закурив цигарку і разом із кільцями почав випускати справжні, закінчені речення. Спокійно записував їх на серветці.

Той повернувся під вечір, напідпитку, з гвоздикою у бутоньєрці, що здалося Самборському вже верхом претензійности. Огидний тип, буфон. Він не міг на нього дивитися, його по-справжньому нудило, наче той був зроблений з якогось старого желатину, наче то якісь стверділі драглі, застиглий холодець у людській подобі — якась свинячість оповивала його, звіряче самозадоволення. Гидко було би навіть торкнутися його. Той і не глянув на Самборського, а одразу взяв телефон і подзвонив комусь, аби висловити протест проти недоінвестування університетів. У другій розмові висловив якусь підтримку, але Самборський не почув, кому і яку, бо прав у цей час шкарпетки у ванній, не бажаючи вже більше мати з отим нічого спільного. Але коли невдовзі йшов до спальні, застав того похиленим над щойно вийнятим із машинки текстом. Щось там креслив і дописував із заклопотаним виразом обличчя. «Що це за визначення: протягом цілої великої, товстої, як муха, повної хвилини не міг позбутися здивування?», запитав раптом той, тримаючи сторінку перед його обличчям. Самборський вирвав її у нього і швидко зібрав зі столу всі інші. «Сюди навіть не думай пхатися. Інші речі можеш собі забрати, але не це», процідив він тому. А той іронічно посміхнувся: «Не той у тебе клас, Самборчику. Може, й добре пишеш, але не той у тебе клас».

І що ще: той зовсім не спав. Лиш сидів цілими ночами у тій своїй заклопотаній, зосередженій позі за столом. Горіла лампа. Якби хтось заглянув через вікно, подумав би, що ось письменник працює. Письменник замислився над якоюсь важливою проблемою. Письменник укладає у своїй письменницькій голові нову повість на тему світу і сенсу. Його розум відкриває нові перспективи, думка вивільнюється зі скрині, де її колись закрило невігластво, вузькі обрії, брак вразливости, нездатність до рефлексії. В голові йому снуються межі пізнання. Абсурд історії. Самотність людини. Добро і зло. Надії і пастки релятивізму. Краса, звичайно ж, краса. Проблема краси передусім.

А тимчасом Самборському заважала та клята лампочка в кабінеті. Через шпару в дверях просотувались тоненькі смужки й укладалися на підлозі інтригуючими графічними візерунками. Він бідкався надгробком батьків, який останньої зими, мабуть, через морози, паскудно тріснув навпіл. Чи сваритися з каменярем? Потім йому пригадалася, невідомо чому, його вчителька з початкової школи та її сукня. Ще на Сході. Як живі постали перед його очима візерунки: на чорному тлі білі квіти з неправильними серединками кольору фуксії. Йому здавалося, що може простягти в пітьму перед собою руку і торкнутися холодної матерії. Ситець? Креп-жоржет? Отак фантазуючи, він заснув, але пробудження було неприємним. Той стояв над ним, схрестивши на грудях руки — свіжий, причесаний, поголений. «Написав би ти щось про роль письменника в сучасному світі», сказав. «Які завдання має література, Самборчику. Чи повинні ми чекати від неї, що свідчитиме про реальність, що опише зміни, свідками яких ми були». «Пердлюй звідси», сказав Самборський і сам перелякався цього слова. Лайки з дитинства застрягали йому в горлі. «А ти не пердлюйся», підхопив той. «Вставай і берися до роботи. Ледащо. Відморозок».

На щастя, той вийшов, але коли Самборський голився, то почув його голос по радіо. Як висловлювався стосовно ролі літератури. Неприємно здивований, письменник застиг зі станочком біля підборіддя. Того самого дня увечері він побачив його по телевізору. Той, замислено потираючи підборіддя, визначав своє ставлення до порнографії та евтаназії. Кров ударила Самборському в голову. Він кинувся до дверей, позамикав усі замки, а на додаток ще й притягнув важкий комод, блокуючи клямку його кришкою. Пізно ввечері він із задоволенням чув, як той добивається до дверей.

Кілька днів він жив забарикадований у своїй пустій квартирі. Не відповідав на телефонні дзвінки, не вмикав телевізора. Виїв усі запаси з