Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

холодильника, змилив мило. Погубили його ті цигарки. Спершу гадав, що обійдеться без них, але третього чи четвертого вечора виявилося, що це, однак, понад його сили. Він одягнув плаща і натягнув шапку на вуха. Вискочив на ріг до кіоску, неспокійно оглядаючись. Той зник. Купив жадані цигарки й одразу закурив одну на вулиці. Та ба! коли він повернувся додому, виявилося, що той уже там. Сидить за столом і зацікавлено переглядає нотатки за кілька цих останніх днів. Якби в Самборського був у цю мить пістолет, він би того застрелив. Якби мав ножа, то кинувся б і затопив його тому в спину. Але не мав — тож стояв із блоком цигарок і трусився від злости. «Чого ти від мене хочеш? Вали звідси!», процідив він. Той озирнувся через плече, глянув на Самборського чи то зверхньо, чи то неуважно і сказав: «Не заважай мені. Я працюю». Ага, отже це так, подумав зі зростаючим оскаженінням Самборський, отже це він працює за моїм столом з моїми паперами, цей нахабний мудак. І в ту ж мить, осліплений гнівом, кинувся на того, пробуючи однією рукою вирвати в нього папери, а другою — схопити за комір. Але той був швидший. Схопив Самборського за руки, стиснув до болю і пхнув на стіну. Впала гарна гравюра, посипалося скло. Той притиснув його до стіни, як дівчину; був вищий, наче краще вгодований, життєздатніший. З рота в нього смерділо кавою. Уп’явшись холодним, драглистим поглядом у переляканого таким поворотом справи Самборського, видихнув йому просто в лице: «Я вигадав тебе, розумієш, ти, сопля довбана. Вигадав тебе і в будь-яку мить можу тебе скасувати, ти лиш звичайнісінький наратор, ліричний суб’єкт, невдала конструкція чи що там ще. Тому не підскакуй і сиди тихо». З огидою відпустив Самборського і повернувся до столу. Письменник розтирав руки, бо боліли, а потім тихенько, щоб не заважати тому, почав збирати з підлоги уламки скла. Гнів з нього випарував, і він навіть — дивлячись зараз на знищену гравюру — відчував якесь несподіване полегшення. Усе завжди простіше, ніж здається спочатку. Перед його очима з’явився отой бар на бічній вулиці й темна, як гриль, засмаглість барменки.

Не було над чим роздумувати. Письменник Самборський насунув як слід шапку на лоба і рушив до міста.

Острів

Шановна Пані, дякую за диктофон — він прийшов на пошту до запитання неушкодженим, так Ви його старанно запакували. Я безмежно вдячний Вам за цей жест довіри. Що ж іншого можна зробити для людини, яка хоче Вам щось розповісти, а в той же час не розкриває адреси; яка телефонує Вам кілька разів, уже починає розповідати свою історію і раптом перериває її на півслові з невідомих причин? Так, диктофон — це найкраще рішення. Я вже не спромігся би взятися за перо, я Вам про це казав, не тому, що не зумів би написати, а з банальної причини мого артриту, який зробив мої руки безпомічними.

Як Ви, мабуть, знаєте (здається, я згадував про це в одній з телефонних розмов), я написав історію своїх воєнних поневірянь. Книжка з'явилася добрих уже кілька років тому і потонула у повені інших подібних спогадів. Я писав її для людей, не для себе, і в якомусь смислі — у чому я зараз більш ніж будь-коли впевнений — вона відповідає очікуванням інших. Інші люди — це завжди найбільш непевний адресат. Я мав враження, що поміщаю оті свої переживання в якийсь спільний простір, а тому все, що найбільш особисте, мало бути перекроєне, запаковане. Я хотів, щоби мене зрозуміли, і саме тому всього лиш гайнував час, властиво, не сказав там нічого від себе; не сказав найголовнішого. Я лишень підкидав слова, які можуть пробудити в інших подібні асоціації, доклався до витворення карти минулого, спільного минулого, узагальнював — це ж і є пам’ять, правда?

Але часом трапляються з нами речі, що сягають якихось глибин, ідуть упоперек загальноприйнятих усталених зразків, речі, які витворюють дірки на тій спільній карті, і невідомо, що ж із такими фактами робити. Їх бо не можна припасувати ні до якої Історії, зрештою, їх і тоді брали би в якісь небезпечні дужки, їх неможливо записати як звичайний анекдот, невинний спогад. Люди не хочуть знати таких дивацтв.

Гадаю, однак, що ці «дивацтва» потрібні навіть тим, хто від них найбільше борониться. Вони вказують межі реальности, є проміжними подіями між тим, що є, і тим, що тільки може бути. У такому смислі вони ставлять нас насторожі, є бубонцями, монотонний звук яких утримує нас у стані пильности. Знаєте, чого я найбільше боюся? Що світ справді міг би бути таким, яким він нам здається.

Я хотів би, щоби Ви зробили з моєї розповіді вигадку: достатньо помістити її в збірці якихось оповідань, якомога фантастичніших. Зрештою, Ви самі знаєте, як це зробити.

1944 року, після років довгих воєнних блукань, мені вдалося дістатися з приятелем до Греції. Там я роздобув собі документи, і нас разом із кількома десятками інших утікачів мали невеличким транспортним кораблем таємно перекинути до Палестини. Другої ночі наш корабель був торпедований. Наскільки мені відомо, ніхто, крім мене, не вижив.

Перше, що пам’ятаю, — сиджу на пляжі, вкритому маленькими камінцями, які море старанно обробило до форми ідеальних кульок. Теплий дощ змиває з мене солону воду, болить звихнута нога.

Але думками я ще на кораблі, наче взагалі не узяв до відома того, що сталося. Я все ще стою на носі біля релінгу й міркую, чи, стрибаючи, зняти окуляри і чи я знатиму, куди плисти. Чую навкруг себе голоси, крики, повні розпачу й страху, потім сплески води, коли маленькі, беззахисні постаті відриваються від великого тіла корабля і скачуть у воду (мов насіння якоїсь велетенської рослини, подумав я). Ці сплески звучать майже весело, наче це гра, а не рятування життя.

Добре