Читати книгу - "Предок"

— Це справді дивно! — спокійно згодився патер Інніґо.

— Див-но?!! Хіба це відповідне слово для такого випадку?! Це — ди-во-виж-но! А найдивовижніше те, що я ж передбачав! От, що означає добрий, справний календар! І тоді, — фрай Антоніо заговорив спокійніш, аж урочисто — треба знову чекати «нападів антихристових» у роках 1734-му, 1886-му, 1943-му… Це критичні роки для віри й Церкви…[64] В цих роках буде св. Марко «алилуя» співати, св. Антоніо «Духа Святого взивати», Іван Хреститель «з Христом столувати». А цілий світ…

— Кричатиме: «ой, лишечко!» — додав усміхаючись патер Інніго.

— Правильно! — не помічаючи усміху притакнув фрай Антоніо. — Всі кричатимуть «біда!» Та ж, щоб не було пізно, бо ж хіба «їм» заб’єш у голову заплішку, що календар…

— Ну, а як же рік 2000? Ти вчора був за нього певний…

— Та я, — хвалити Бога! — сьогодні за нього ще певніший. У 2000-му році Великдень припадає на 23 квітня… Це — нормально! Та ж головне — виправити хибу, розумієш? І тоді…

Але домініканець махнув рукою й затримав мову фрай Антонієву. Прислухались: у нічній тиші виразно було чути під домом людські й кінські кроки.

Фрай Антоніо вступив за котару, що ділила вітальню патера Інніго від дальших його кімнат.

За хвилину до покою впровадили Монфора й «запіренейського» де Кастро.

Всі троє чекали поки, віддаляючись, замовкали кроки вартових, що припровадили «чистих». Де Кастро був явно схвильований і перший порушив мовчання.

— Якщо нас чекають муки і смерть…

Патер Інніго посміхнувся:

— Дуже гарний початок для поеми: драматично і сильно! Але, хай вибачать мене панове поети: я дозволив собі потурбувати вас так пізно не для диспутів чи ліричних вправ. До речі: сподіваюсь, нічого прикрого не трапилось у дорозі вашим милостям?

— З нами поводились чемно, — відповів Монфор. — Але ми здивовані такою несподіваною…

Домініканець указав на стільці:

— Спочиньте ласкаво. А щодо несподіванки… Це наше життя, — аж до самої смерти, — сама несподіванка, ваші милості це знають! І часами — найбільша несподіванка, — це власне сама смерть…

Останні слова різнули Монфора неприємним холодом. А в думці майнуло:

— Що ми можемо проти нього?

Патер Інніґо глянув на обох суворо:

— Така моя функція — радити. Як знаєте — я дорадник її величности. Так: вам дадуть охорону, коней, трохи золота, а до всього того ще й мою не найгіршу раду: не зволікаючи, знову повернутись за Піренеї. Ви — поети талановиті. Але тут ваших поезій не доцінюють. Як ваші милості помітили, ми — цілком свідомо, — співаємо інших пісень.

— Але ж королева обіцяла нам…

— І не рушить своєї обітниці. Охорона її величности — над вами, аж до меж її володінь. А зрештою і я маю деякий голос, але особисто я вам нічого не обіцяв. Що правда, не багато може вбогий чернець із мого ордену. Хіба що… показати дорогу в Рай чи попередити проти вогнів… пекельних…

На хвилю спустив додолу очі.

Катари мовчали.

— Так не затримую вас, панове мої, — підвівся патер Інніґо. — Перед вами подорож спішна й довга. Можете йти, цілком самі, без варти. Я вірю вам. А зрештою в наших коридорах нема відчинених дверей. Ваша ж варта чекає на вас при кінці коридору. Con Dios, caballeros[65]… Ага! Ще слово: графа де Лясерду я перепрошу за вас сам. Тож прошу не турбуватись, щоб із ним здибатись.

Зупинка в Толедо тривала аж задовго. Давно вже повернув до двору Карльос Лясерда з молодою дружиною.

Були трохи дивні й будили цікавість. Але малохто чув їхні голоси. Важко було б знайти когось, хто так досконало, як молода Каталіна Лясерда міг би заступити при королевій «німу» Беату: була це ніби друга квітка лілеї з того самого стебла. Навіть при сумному дворі доньї Хуани, що її тепер усе частіше називали потиху: «ля льока»[66], не легко було знайти журливіші очі й ходу, як у привида, що блукає серед могил. А тьмяний, згаслий голос Каталіни можна було почути тільки тоді, як до неї звертались із запитанням…

І з дня на день виразно в'янула молода графиня Лясерда. Танула, як офірна восковиця перед образом Пресвятої Діви.

— Мов за життя переходить очистець! — хитав головою патер Інніґо.

Бачив, що лишається одно: розпитати саму Каталіну… Не на сповіді, не «за правом сповідника», але як друг, приятель, що знав її з дитячих її літ.

— Увійти в її душу добровільно відчиненими дверима приязні, — формулював свою думку патер Інніґо.

І на хвилину не припускав, щоб якийсь гріх був джерелом її суму.

— Але, — поможи мені Боже![67]. — Скільки ще, крім гріха, є «гірких трав» у темному садку людського серця!

Чекав уже чималу хвилину під аркадами Сан Хуана поки Каталіна закінчить у храмі свої молитви.

Прислухався, як молитовний настрій причаївся під склепінням манастирських аркад і ласкавим сутінком згорнувся в кутках довкола ґотицько-мавританських колюмн, що поміж них тихий вітрець приносив свіжий віддих Тахо.

Де ж ліпше як тут відкрити серце й випустити з нього того неспівучого птаха — журбу?

Патер Інніґо тількищо витяг з-за пояса вервицю — улюблену так св. Домініком, — як легке шелестіння шовку повідомило його що донья Каталіна вийшла з храму.

Ще того ж таки вечора, маючи всі потрібні інформації, патер Інніґо замкнувся з дон Карльосом для довгої розмови.