Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"

У Трапезній Вежі без угаву бемкав величезний обідній гонг. Наче за сигналом, разом порозчахувалися двері усіх шкіл та коледжів, і вулиці заповнив бурхливий гомінкий потік зголоднілих професорів, спудеїв та асистентів, які стікалися до Вежі. Кулькап, устромивши очі в землю, з серцем, що важко бухало у грудях, приєднався до них. Прокравшись у галасливу трапезну, він ухопив з полиці таріль та мідяну миску і розчинився у розвированому натовпі тих, що чекали на обід.

Відтоді, як Професор Темрявознавства вдався до нього по допомогу, збігло десять днів. Цей весь час Кулькап переховувався, скулившись у закуреному куті Великої бібліотеки біля своїх улюблених сувоїв, поринаючи у вміщені там фантастичні розповіді та легенди. Ніхто його не тривожив, і він покидав бібліотеку тільки, щоб роздобути їжу — пиріжок, належний чистильникові вбиралень, тілдерову ковбасу, яка часом перепадала йому з чийогось недогляду.

Та минала не менш як доба, поки йому знову випадала нагода чогось попоїсти. Коли він чув обідній гонг, голод робив його відчайдушним. Він так йому дошкуляв, що хлопець не боявся потрапити на очі комусь із Коледжу Хмар і навіки розпрощатися із Санктафраксом через порцію гарячої, смачнючої, приправленої всілякими присмаками тушкованої тілдерятини.

За довгими високими столами сиділа вища професура і чекала, поки її обслужать. У галереях, що тяглися попід стінами, біля громадських підлевниць товклися гамірні юрми вчених та старших спудеїв. А в «ямі» унизу, біля харчувальних рур, що в’юнились донизу від величезного головного казана, галасувала і лементувала чимала ватага підручних. Торуючи собі шлях крізь розбурханий натовп, Кулькап просто не міг не чути уривків розмов.

— Відділок Психокліматичних Студій твердить, що недавно вночі промчав шквал-духовій, — говорив один спудей. — І він ще й досі дається нам узнаки.

— Знаю, — кивнув головою його співрозмовник. — Я вже думаю-гадаю, чи розвіється коли-небудь ота гидота в небі?

Тривалий морок, який наліг після отієї фатальної ночі, приніс із відкритого неба ще один прикрий погодний сюрприз. Дощ — чуттєфільтри як у піднебесній Вежі, так і в мансарді Відділку Психокліматичних Студій мінилися всіма відтінками темно-синього кольору — обіцяв затопити всю округу загальним смутком. Густий оліїстий туман викликав тимчасову глухонімоту в мешканців кількох північних кварталів Нижнього міста. А минулої ночі страшенна злива спричинила напади раптової люті у нетряків бон-доків.

Несподівані погодні зміни поставили досі нічим не примітний Відділок Психокліматичних Студій у центр загальної уваги. Нині його декан, дебелий графоман на ім’я Луд Сквімікс, гоноровито сидів за найвищим довгим столом і без угаву плямкав губами, наминаючи тушковане м’ясо і перестаючи працювати щелепами хіба для того, щоб голосно відригнути.

— Я збираюся клопотатись про місце у відділку, — говорив третій спудей. — Ось де сьогодні робота! — він крадькома озирнувся. — Я чув, що вітролови і хмарогляди об’єднуються.

— Ет! Ніякого пуття з того не буде, — пирхнув його співрозмовник. — Збіговисько ходячого антикваріату.

По всій трапезній гарячково обговорювалося одне й те саме. Змови та інтриги стали тут повсякденністю. Але — ніби цього було замало — ходили ще й плітки, байдужими до яких не міг лишатися навіть найпоміркованіший люд.

Угорі, в галереї Коледжу Дощознавства, старший учень звертався до свого сусіда:

— А я чув, ніби він щось затіває. Щось підозріле!

Кулькап нашорошив вуха.

— Щось підозріле? — перепитав співрозмовник. — Що, сам Найвищий Академік?

— А то хто ж! — відповів перший старший учень. — За моїми джерелами, у Школі Світлознавства і Темрявознавства він утримує когось під замком. Кажуть, бідолаху знайдено в Каменосаду, і я охоче цьому вірю. Він виглядає як волоцюга і ще не зронив жодного слова, а від його крижаного погляду кров у жилах холоне.

— Якщо вірити тому, що про нього подейкують — він сущий божевілець, — озвався з горішньої галереї учень-хмарогляд. — А ще він виє!

— Виє? — в один голос здивувалися спудеї-дощознавці.

— Точнісінько, як лісовий вовк, — кивнув головою хмарогляд. — Щоночі. Звісно, до вашого факультету звук не долітає, зате у всьому Коледжі Хмар чути пречудово. Нічого приємного.

Кулькап нахмурився. Зачаївшись у своєму бібліотечному сховку, він також чув дивне нічне виття, але йому й на гадку не спадало пов’язувати його з незнайомцем із непорушним поглядом, якого він зустрів із Професором Темрявознавства отого пам’ятного бурхливого ранку.

Пропихаючись до харчувальних рур, він тільки й думав, що про чудного прибульця.

Із чуток випливало: таємничий незнайомець не хто інший, як Живчик — юний капітан небесних піратів, якого у Санктафраксі зустрічали як героя ще кілька тижнів тому. Казали, ніби він зробив те, на що досі не зважувався ніхто, — помандрував у відкрите небо без страхувальної линви. Подейкували, ніби там із ним щось приключилося. Щось неземне, незбагненне; щось таке, що відібрало йому язика та розум. Якщо чутки не брехали, у цій історії було й щось комічне: Найвищий Академік надав йому звання Помічника Професора Світлознавства.

Натовп сунув до рур. За спиною у Кулькапа двоє молодших учнів-вітроловів кляли свою лиху долю.

— Вітровиміри, вітровиміри і знову вітровиміри! — бідкався один з них. — А Професор — просто лютий тиран!

— Лютіших не буває, — підтвердив другий.

Кулькап зітхнув. Принаймні з вашим майбутнім усе гаразд, гірко подумав він. Не те що з моїм. Він здригнувся, мідяна тарілка випала йому з рук і задзеленчала по кам’яній долівці.

Довколишні дощознавці та хмарогляди здивовано витріщилися на худого хлопчину зі скуйовдженою чуприною.

— Та й, зрештою, ми не козачки на побігеньках, — зауважив, пирхнувши, один із вітроловів.

— Вилупок із Нижнього міста! — зневажливо скривився другий.

— Сили небесні! — проревів чийсь голос із-за найвищого довгого столу, і всі повернули на нього голови. То був Луд Сквімікс, який мало не вдавився своїм тушкованим м’ясом. — І хто б міг подумати! — проплямкав він із напханим ротом.

Хтось із подиву впустив кухля.