Читати книгу - "Агатангел"

клітках, міняє воду в акваріумі. У карлика, якого Марко називає грумом, є ще функція музичного супроводу, але якість звуку в цьому супроводі надто вже нагадує катеринку й ріже абсолютний музичний слух обидвох моїх друзів, тому Марко її відключив. Коли Марко з Евеліною їдуть на гастролі, я щовечора заходжу до їхнього помешкання і перевіряю, як грум виконує свої обов’язки, а також при потребі докуповую харчування для тварин.

Коли Марко зайшов до моєї кухні, Агатангел, який на той момент ще був просто щуром, демонстрував новий вияв своєї креативності. Частину яблук, яка не ввійшла до складеного на обідньому столі альпінарію, він понадкушував і порозтягував по моїх черевиках, прикрасивши ці натюрморти зів’ялими квітами, які я не встигла викинути. На обідньому столі як доповнення до попередньої картини було написано: «Вітаю!», очевидно виконане щурячим хвостом, змоченим у рештках томатного соусу з пательні.

– Ого! А щурик у тебе естет, – присвиснув Марко. – Боюся, банальну трутку в шматку м’яса він їсти не буде. Можемо спробувати мій авторський варіант – отруєна відбивна в шоколаді. Або є ще у нас німецький засіб із запахом копченої ковбаси. Сам мало не переплутав. Вибирай. Але взагалі це, здається, дорогий екземпляр. Напевно, хтось загубив. Зараз модно розводити білих щурів, фарбувати їм кінчики хвостів і носити за собою всюди. Наші знайомі зробили на цьому цілий бізнес. Завели самку і самця, а потомство продавали прихіпованим тинейджерам, аж поки не зловили одного постійного клієнта на тому, що він згодовує щуриків своїй породистій киці, яка, крім м’яса білих щурів, нічого їсти не хоче. Тепер вони дають своїм щурикам протизаплідні пігулки, бо розлучати їх було б негуманно, а вирощувати котячу хавку не хочуть.

Слухаючи Марка, я усвідомила, що у мене зовсім не виникає бажання труїти цю дивну істоту. Тим більше, щурик явно доброзичливий і, можливо, не завдаватиме клопоту. А мати в домі живу істоту я хочу давно, тільки ніяк не можу вирішити, яку саме. Можливо, це ідеальне рішення, бо щурика не доведеться вигулювати, як пса, і мітити він не буде, як кіт.

– Добре, що це самець, вони особливо цінуються, – доповнив мої внутрішні роздуми Марко. – То що, будемо труїти чи подумаєш?

– Подумаю, – твердо відповіла я. – Вибач, що потурбувала.

– Не страшно. Зайдеш до нас? Зараз прийде Макс із концерту, він привіз французьке вино, посидимо.

– Залюбки. Тільки переодягнуся.

Коли я замикала за собою двері, тримаючи в руках пляшку вина і шоколадку, майбутній Агатангел витягував із мого взуття яблука і складав їх назад на стіл. Очевидно, це мало символізувати вдячність за моє гуманне рішення. Повагавшись трохи, я знову відчинила двері, покликала щурика і взяла його з собою. Відтепер він супроводжуватиме мене майже всюди. Можливо, так мені вдасться знову відчути себе щасливим прихіпованим тинейджером. Точніше, тинейджеркою, хоча, можливо, у цьому віці це ще не настільки принципово.

Ще трохи про себе

Хоча виглядаю я не так уже й погано, як мені часом здається. Наприклад, більшість моїх знайомих, як виявилося, не помічала, що моїй посмішці від народження бракує «трієчки» справа. Аж поки я не почала носити брекети.

Або у мене справді такі неуважні знайомі, або ж із моєю посмішкою дійсно все не так погано. У кожному разі я вирішила позбутися цієї проблеми, так і не вирішивши остаточно, стоматологічна вона чи психологічна. Два роки тому я була однією з перших у Тигирині, хто носив брекети. Зараз ця мода стала вже повальною серед тинейджерів і більш поширеною серед людей мого віку. Старших я поки що не зустрічала.

Вікове обмеження більше стосується типу самих брекетів. Підлітки своїми пишаються, багато хто носить кольорові, аби було гарніше. Старші прагнуть непомітності, деякі навіть ставлять брекети на внутрішній стороні зубів, хоча коштує це дорожче, а болить більше.

Якщо вірити відгукам знайомих, брекети мені навіть пасують. І хоча я не переконана, що знайомим треба довіряти більше, ніж собі, у даному випадку довіряти схильна. Думаю, мене можна зрозуміти. Себе треба любити, і я намагаюся щосили. Хоча важко любити когось, кого знаєш так близько.

Але повернуся до автопортрета. Вбираюсь я майже завжди у чорні чоловічі костюми й білі сорочки. Можливо, для когось це надто демонстративно свідчить про дитячі травми моєї підсвідомості, але міняти через це стиль одягу я не збираюся. Крім того, так одягатися дуже зручно для людини, яка постійно мерзне. Навіть у найбільшу липневу спеку мені доводиться довго вагатися поміж сорочкою на короткий та на довгий рукав, причому перевага найчастіше опиняється на боці останньої. Чоловічий стиль одягу загалом дозволяє вбиратися значно тепліше, ніж жіночий.

Коротко стрижене волосся фарбую в яскраво-червоний колір, той самий «the real red», у вусі, в носі і в правому соску – пірсинг. Донедавна я ще носила пірсинг на лівій сідниці, на згадку про давнього коханця, якого це сильно збуджувало. Але сидяча робота примусила відмовитися від сентиментальності на користь зручності, і тепер у мене на один пірсинг менше.

У моїй зовнішності немає нічого особливого навіть для стандартів, нижчих за тигиринські, бо Тигирин, як уже неодноразово згадувалося, – зовсім не провінція. А в питаннях молодіжної моди – тим більше. Деякі випускниці ПТУ № 13, підозрюю, навіть в Амстердамі виглядали б екстравагантно. Днями, наприклад, бачила наречену в короткій білій сукні, кирзових чоботах і мисливській гуні. Неважко уявити емоції родичів, присутніх на шлюбі, але те, що весілля таки відбулося, в черговий раз позитивно свідчить про наше містечко, якщо вважати модернізм позитивною тенденцією, а як відомо, так вважають далеко не всі. Те, що я занадто часто звертаю увагу на шлюбні процесії, теж про дещо свідчить, хоча це, напевно, і без того вже ясно з контексту.

Незабаром я перейду до майже безнадійної у плані позбутися самотності категорії тих, кому за тридцять, з відповідним набором комплексів, фобій і стереотипів в уявленнях про представників протилежної статі. В сексуальному плані цікавить мене саме протилежна стать, тому виправдати самотність утисками прав секс-меншин не вдасться. Хоча й не думаю, що виправдана самотність була би приємнішою за невиправдану.

Навряд чи про мене можна стверджувати, що я наполегливо намагаюся знайти супутника життя. Можливо, я взагалі не надто наполеглива, і в цьому причина моєї невлаштованості. А може, ця невлаштованість не особливо мене турбує, і тому її причина загалом не має великого значення. Часом здається, що коли про якісь неприємні речі не думати, вони зникнуть самі по собі. І я часто так роблю, хоча знаю, що це