Читати книгу - "«…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори"
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "«…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори" автора Тарас Григорович Шевченко. Жанр книги: Наука, Освіта / Поезія. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!
Шрифт:
-
+
Інтервал:
-
+
Добавити в закладку:
Добавити
Перейти на сторінку:
замордували її батька. Недолюди, Тепер заховались За мурами та дивитесь, Як жиди конають, Брати ваші! А Оксана В вікно поглядає На Лисянку засвічену. «Де то мій Ярема?» — Сама думає. Не знає, Що він коло неї, У Лисянці, не в свитині — В червонім жупані, Сидить один та думає: «Де моя Оксана? Де вона, моя голубка Приборкана, плаче?» Тяжко йому. А із яру В киреї козачій Хтось крадеться. «Хто ти такий?» Галайда питає. «Я посланець пана Ґонти. Нехай погуляє, Я підожду». «Ні, не діждеш, Жидівська собако!» «Ховай Боже, який я жид! Бачиш? Гайдамака! Ось копійка… подивися… Хіба ти не знаєш?» «Знаю, знаю», – і свячений З халяви виймає. «Признавайсь, проклятий жиде, Де моя Оксана?» Та й замахнувсь. «Ховай Боже!.. В будинку… з панами… Вся в золоті…» «Виручай же! Виручай, проклятий!» «Добре, добре… Які ж бо ви, Яремо, завзяті! Іду зараз і виручу: Гроші мур ламають. Скажу ляхам – замість Папа…» «Добре, добре! Знаю. Іди швидче!» «Зараз, зараз! Ґонту забавляйте З півупруга, а там нехай. Ідіть же гуляйте… Куди везти?» «У Лебедин! У Лебедин – чуєш?» «Чую, чую». І Галайда З Гонтою танцює. А Залізняк бере кобзу: «Потанцюй, кобзарю, Я заграю». Навприсядки Сліпий по базару Оддирає постолами, Додає словами: «На городі постернак, постернак; Чи я ж тобі не козак, не козак? Чи я ж тебе не люблю, не люблю? Чи я ж тобі черевичків не куплю? Куплю, куплю, чорнобрива, Куплю, куплю того дива. Буду серце, ходить, Буду серце, любить. Ой гоп, гопака! Полюбила козака, Та рудого, та старого — Лиха доля така, Іди ж, доле, за журбою, А ти, старий, за водою, А я – так до шинку. Вип'ю чарку, вип'ю другу, Вип'ю третю на потугу, П'яту, шосту, та й кінець. Пішла баба у танець, А за нею горобець, Викрутасом-вихилясом… Молодець горобець! Старий рудий бабу кличе, А та йому дулі тиче: «Оженився, сатано, — Заробляй же на пшоно; Треба діток годувать, Треба діток одягать. А я буду добувать, А ти, старий, не гріши, Та в запічку колиши, Та мовчи, не диши». Як була я молодою преподобницею, Повісила хвартушину над віконницею; Хто йде – не мине, То кивне, то моргне. А я шовком вишиваю, В кватирочку виглядаю: «Семени, Івани, Надівайте жупани, Та ходімо погуляймо, Та сядемо заспіваймо». Заганяйте квочку в бочку, А курчата в вершу І…гу! Загнув батько дугу Тягне мати супоню; «А ти зав'яжи, доню». «Чи ще? чи годі?» «Ще, Ще! Хоч погану! Самі ноги носять». «Ой сип сирівець Та криши опеньки: Дід та баба, То й до ладу — Обоє раденькі. Ой сип сирівець Та криши петрушку: Ой сип сирівець Та накриши хріну: Ой сип воду, воду Та пошукай броду, броду…» «Годі! годі! – кричить Гонта, Годі, погасає. Світла, діти!.. А де Лейба? Ще його немає? Найти його та повісить. Петелька свиняча! Гайда, діти! Погасає Каганець козачий». А Галайда: «Отамане! Погуляймо, батьку! Дивись – горить; на базарі І видко, і гладко. Потанцюєм. Грай, кобзарю!» «Не хочу гуляти! Огню, діти! дьогтю, клоччя! Давайте гармати; В потайники пустіть огонь! Думають, жартую!» Заревіли гайдамаки: «Добре, батьку! Чуєм!» Через греблю повалили, Гукають, співають. А Галайда кричить: «Батьку! Стійте!., пропадаю! Постривайте, не вбивайте: Там моя Оксана. Годиночку батьки мої! Я її достану!» «Добре, добре!.. Залізняче, Гукни, щоб палили. Препод обиться з ляхами… А ти, сизокрилий, Найдеш іншу». Оглянувся – Галайди немає. Ревуть гори – і будинок З ляхами гуляє Коло хмари. Що осталось, Пеклом запалало… «Де Галайда?» – Максим кличе. І сліду нестало… Поки хлоп'ята танцювали, Ярема з Лейбою прокрались Аж у будинок, в самий льох; Оксану вихопив чуть живу Ярема з льоху та й полинув У Лебедин… Лебедин
«Я сирота з Вільшаної, Сирота, бабусю. Батька ляхи замучили, А мене… боюся, Боюсь згадать, моя сиза… Узяли з собою, Не розпитуй, бабусенько, Що було зо мною. Я молилась, я плакала, Серце розривалось, Сльози сохли, душа мерла… Ох, якби я знала, Що побачу його ще раз, Що побачу знову, — Вдвоє, втроє б витерпіла За єдине слово! Вибачай, моя голубко! Може, я грішила, Може, Бог за те й карає, Що я полюбила Полюбила стан високий І карії очі — Полюбила, як уміла, Як серденько хоче. Не за себе, не за батька Молилась в неволі — Ні, бабусю, а за його, За милого долю. Карай, Боже! Твою правду Я витерпіть мушу. Страшно сказать: я думала Занапастить душу. Якби не він, може б… може, І занапастила. Тяжко було! Я думала: «О Боже мій милий! Він сирота хто без мене Його привітає? Хто про долю, про недолю, Як я, розпитає? Хто обійме, як я, його? Хто душу покаже? Хто сироті убогому Добре слово скаже?» Я так думала, бабусю, І серце сміялось: «Я сирота: без матері, Без батька осталась, І він один на всім світі, Один мене любить; А почує, що я вбилась, То й себе погубить». Так я думала, молилась, Ждала, виглядала: «Нема його, не прибуде, Одна я осталась…» Та й заплакала. Черниця, Стоя коло неї, Зажурилась. «Бабусенько! Скажи мені, де я?» «В Лебедині, моя пташко, Не вставай: ти хвора». «В Лебедині! Чи давно я?» «Ба ні, позавчора». «Позавчора?… Стривай, стривай… Пожар над водою… Жид, будинок, Майданівка… Зовуть Галайдою…» «Галайдою Яремою Себе називає Той, що привіз…» «Де він, де він? Тепер же я знаю!..» «Через тиждень обіцявся Прийти за тобою». «Через тиждень! через тиждень! Раю мій, покою! Бабусенько, минулася Лихая година! Той Галайда – мій Ярема!.. По всій Україні Його знають. Я бачила, Як села горіли; Я бачила – кати ляхи Трусилися, мліли, Як хто скаже про Галайду Знають вони, знають, Хто такий і відкіля він, І кого шукає!.. Мене шукав, мене найшов, Орел сизокрилий! Прилітай же, мій соколе, Мій голубе сизий! Ох, як весело на світі, Як весело стало! Через тиждень, бабусенько… Ще три дні осталось. Ох, як довго!.. Загрібай, мамо, жар, жар, Буде тобі дочки жаль, жаль… Ох, як весело на світі! А тобі, бабусю, Чи весело?» «Я тобою, Пташко, веселюся». «А чом же ти не співаєш?» «Я вже одспівала…» Задзвонили до вечерні; Оксана осталась, А черниця, помолившись, В храм пошкандибала. Через тиждень в Лебедині У церкві співали: Ісаїя, ликуй! Вранці Ярему вінчали; А ввечері мій Ярема (От хлопець звичайний!), Щоб не сердить отамана, Покинув Оксану: Ляхів кінча; з Залізняком Весілля справляє В Уманщині, на пожарах. Вона виглядає — Виглядає, чи не їде З боярами в гості — Перевезти із келії В хату на помості. Не журися, сподівайся Та Богу молися. А мені тепер на Умань Треба подивитись. Гонта в Умані
Хвалилися гайдамаки, На Умань ідучи: «Будем драти, пане-брате, 3 китайки онучі». Минають дні, минає літо, А Україна, знай, горить; По селах голі плачуть діти — Батьків немає. Шелестить Пожовкле листя по діброві; Гуляють хмари; сонце спить; Нігде не чуть людської мови; Тілько звір виє по селу Гризучи трупи. Не ховали, Вовків ляхами годували, Аж поки снігом занесло Огризки вовчі… Не спинила хуртовина Пекельної кари: Ляхи мерзли, а козаки Грілись на пожарі. Встала й весна, чорну землю Сонну розбудила, Уквітчала її рястом, Барвінком укрила; І на полі жайворонок, Соловейко в гаї Землю, убрану весною, Вранці зострічають… Рай, та й годі! А для кого? Для людей. А люде? Не хотять на його й глянуть, А глянуть – огудять. Треба кров'ю домальовать, Освітить пожаром: Сонця мало, рясту мало І багато хмари. Пекла мало!.. Люде, люде! Коли то з вас буде Того добра, що маєте? Чудні, чудні люде! Не спинила весна крові, Ні злості людської. Тяжко глянуть; а згадаєм — Так було і в Трої. Так і буде. Гайдамаки Гуляють, карають; Де проїдуть – земля горить, Кров'ю підпливає. Придбав Максим собі сина На всю Україну. Хоч не рідний син Ярема, А щира дитина. Максим ріже, а Ярема Не ріже – лютує: З ножем в руках, на пожарах І днює й ночує. Не милує, не минає Нігде ні одного; За титаря ляхам платить, За батька святого; За Оксану… Та й зомліє, Згадавши Оксану. А Залізняк: «Гуляй, сину, Поки доля встане! Погуляєм!» Погуляли – Купою на купі Од Києва до Умані Лягли ляхи трупом. Як та хмара, гайдамаки Умань обступили Опівночі; до схід сонця Умань затопили; Затопили, закричали: «Карай ляха знову!» Покотились по базару Кінні narodow {50} Покотились малі діти І каліки хворі. Ґвалт і галас. На базарі, Як посеред моря Кровавого, стоїть Гонта З Максимом завзятим. Кричать удвох: «Добре, діти! Отак їх, проклятих!» Аж ось ведуть гайдамаки Ксьондза єзуїта І двох хлопців: «Гонто, Гонто! Оце твої діти. Ти нас ріжеш – заріж і їх: Вони католики. Чого ж ти став? Чом не ріжеш? Поки невеликі, Заріж
«Я сирота з Вільшаної, Сирота, бабусю. Батька ляхи замучили, А мене… боюся, Боюсь згадать, моя сиза… Узяли з собою, Не розпитуй, бабусенько, Що було зо мною. Я молилась, я плакала, Серце розривалось, Сльози сохли, душа мерла… Ох, якби я знала, Що побачу його ще раз, Що побачу знову, — Вдвоє, втроє б витерпіла За єдине слово! Вибачай, моя голубко! Може, я грішила, Може, Бог за те й карає, Що я полюбила Полюбила стан високий І карії очі — Полюбила, як уміла, Як серденько хоче. Не за себе, не за батька Молилась в неволі — Ні, бабусю, а за його, За милого долю. Карай, Боже! Твою правду Я витерпіть мушу. Страшно сказать: я думала Занапастить душу. Якби не він, може б… може, І занапастила. Тяжко було! Я думала: «О Боже мій милий! Він сирота хто без мене Його привітає? Хто про долю, про недолю, Як я, розпитає? Хто обійме, як я, його? Хто душу покаже? Хто сироті убогому Добре слово скаже?» Я так думала, бабусю, І серце сміялось: «Я сирота: без матері, Без батька осталась, І він один на всім світі, Один мене любить; А почує, що я вбилась, То й себе погубить». Так я думала, молилась, Ждала, виглядала: «Нема його, не прибуде, Одна я осталась…» Та й заплакала. Черниця, Стоя коло неї, Зажурилась. «Бабусенько! Скажи мені, де я?» «В Лебедині, моя пташко, Не вставай: ти хвора». «В Лебедині! Чи давно я?» «Ба ні, позавчора». «Позавчора?… Стривай, стривай… Пожар над водою… Жид, будинок, Майданівка… Зовуть Галайдою…» «Галайдою Яремою Себе називає Той, що привіз…» «Де він, де він? Тепер же я знаю!..» «Через тиждень обіцявся Прийти за тобою». «Через тиждень! через тиждень! Раю мій, покою! Бабусенько, минулася Лихая година! Той Галайда – мій Ярема!.. По всій Україні Його знають. Я бачила, Як села горіли; Я бачила – кати ляхи Трусилися, мліли, Як хто скаже про Галайду Знають вони, знають, Хто такий і відкіля він, І кого шукає!.. Мене шукав, мене найшов, Орел сизокрилий! Прилітай же, мій соколе, Мій голубе сизий! Ох, як весело на світі, Як весело стало! Через тиждень, бабусенько… Ще три дні осталось. Ох, як довго!.. Загрібай, мамо, жар, жар, Буде тобі дочки жаль, жаль… Ох, як весело на світі! А тобі, бабусю, Чи весело?» «Я тобою, Пташко, веселюся». «А чом же ти не співаєш?» «Я вже одспівала…» Задзвонили до вечерні; Оксана осталась, А черниця, помолившись, В храм пошкандибала. Через тиждень в Лебедині У церкві співали: Ісаїя, ликуй! Вранці Ярему вінчали; А ввечері мій Ярема (От хлопець звичайний!), Щоб не сердить отамана, Покинув Оксану: Ляхів кінча; з Залізняком Весілля справляє В Уманщині, на пожарах. Вона виглядає — Виглядає, чи не їде З боярами в гості — Перевезти із келії В хату на помості. Не журися, сподівайся Та Богу молися. А мені тепер на Умань Треба подивитись. Гонта в Умані
Хвалилися гайдамаки, На Умань ідучи: «Будем драти, пане-брате, 3 китайки онучі». Минають дні, минає літо, А Україна, знай, горить; По селах голі плачуть діти — Батьків немає. Шелестить Пожовкле листя по діброві; Гуляють хмари; сонце спить; Нігде не чуть людської мови; Тілько звір виє по селу Гризучи трупи. Не ховали, Вовків ляхами годували, Аж поки снігом занесло Огризки вовчі… Не спинила хуртовина Пекельної кари: Ляхи мерзли, а козаки Грілись на пожарі. Встала й весна, чорну землю Сонну розбудила, Уквітчала її рястом, Барвінком укрила; І на полі жайворонок, Соловейко в гаї Землю, убрану весною, Вранці зострічають… Рай, та й годі! А для кого? Для людей. А люде? Не хотять на його й глянуть, А глянуть – огудять. Треба кров'ю домальовать, Освітить пожаром: Сонця мало, рясту мало І багато хмари. Пекла мало!.. Люде, люде! Коли то з вас буде Того добра, що маєте? Чудні, чудні люде! Не спинила весна крові, Ні злості людської. Тяжко глянуть; а згадаєм — Так було і в Трої. Так і буде. Гайдамаки Гуляють, карають; Де проїдуть – земля горить, Кров'ю підпливає. Придбав Максим собі сина На всю Україну. Хоч не рідний син Ярема, А щира дитина. Максим ріже, а Ярема Не ріже – лютує: З ножем в руках, на пожарах І днює й ночує. Не милує, не минає Нігде ні одного; За титаря ляхам платить, За батька святого; За Оксану… Та й зомліє, Згадавши Оксану. А Залізняк: «Гуляй, сину, Поки доля встане! Погуляєм!» Погуляли – Купою на купі Од Києва до Умані Лягли ляхи трупом. Як та хмара, гайдамаки Умань обступили Опівночі; до схід сонця Умань затопили; Затопили, закричали: «Карай ляха знову!» Покотились по базару Кінні narodow {50} Покотились малі діти І каліки хворі. Ґвалт і галас. На базарі, Як посеред моря Кровавого, стоїть Гонта З Максимом завзятим. Кричать удвох: «Добре, діти! Отак їх, проклятих!» Аж ось ведуть гайдамаки Ксьондза єзуїта І двох хлопців: «Гонто, Гонто! Оце твої діти. Ти нас ріжеш – заріж і їх: Вони католики. Чого ж ти став? Чом не ріжеш? Поки невеликі, Заріж
Перейти на сторінку:
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги ««…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори», після закриття браузера.
Подібні книжки до ««…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори» жанру - Наука, Освіта / Поезія:
Коментарі та відгуки (0) до книги "«…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори"