Читати книгу - "Малий апокаліпсис"

— Що ви про мене подумаєте, — сказала Надєжда, заплющуючи ледь розкосі, зелені очі. Я принагідно зауважив, що під дивовижно прозорою одіжжю, яка нагадувала величезну хустку або театральне пончо, або ж досить ризиковану чернечу рясу, що під тими шатами не було ліфчика. Видно, вже трохи здеморалізувалася на нашому напівзаході.

— Подумаю якнайкраще, дочко степів і полів.

— Вам, полякам, не можна вірити.

— Можна ще трохи тієї амброзії російського народу?

Ми цокнулися склянками. Мелодія старого вальсу ширяла над нашим будинком, як білий кавказький лебідь, хоч я не був певен, чи зустрічаються на Кавказі лебеді.

— Ах, як я вас кохала.

— Чому тільки в минулому часі, чарівна Надєждо, тобто Надіє?

— Я навіть хотіла покінчити з собою.

Знов легенькі мурашки побігли в мене по спині. Вона або неделікатна, або занадто по-свійському зі смертю.

— Ваша проза впливає на мене просто фізично.

— Я вже не пишу.

— О Боже, чому?

— Набридло.

— Як може набриднути література! Вам не можна таке казати. Ви вєдь творець, геній, на вас цілий світ дивиться.

Сибірська наливка робила своє. Кімната вихилялася на всі боки, немов запрошуючи до козачка. А той оркестр закінчив грати «На сопках Маньчжурії» і ще раз почав «На сопках Маньчжурії». Але тепер наче повільніше, наче збираючись кожну ноту вписати у мій розм’яклий мозок.

— А як ти почуваєшся, дитинко, в нашій напів-Європі? В нашій колишній напів-Європі?

— Не дуже.

— Ти інакшою уявляла собі Польщу?

— А звідки ви знаєте?

— Бо я вас знаю.

— Нас, росіян?

— Ні, росіянок. Росіян знаю також.

— А звідки ви знаєте росіянок? З Тургенєва, Толстого, Лєскова?

— Ти ж казала, що я маю вашу душу.

— Я казала?

— На початку.

— Ви, однак, не такий.

— І Польща не така.

— Не така.

— Ліпша чи гірша?

— І те, й те.

— Як тебе розуміти?

— Я сумую за Москвою.

— Хіба можна сумувати за тим містом?

— Я босою пішла б по снігу.

— До Москви?

— Так, до Москви.

Мені кортіло спитати, чому взутою не летить «Аерофлотом», але не спитав.

— Ти, Надєждо, патріотка?

— Це ви польські націоналісти.

— Бачиш, дитя косооке, така наша доля. Що б ми вам не сказали, завжди почуємо у відповідь, що ми шовіністи.

Вона раптом притулилася до мене. Зворушливі акорди вальсу з мого дитинства, немов цигарковий дим, снувалися в цій дівочій, зрусифікованій кімнаті.

— Ах, навіщо ці вічні чвари поміж нами і вами. Адже всі ми слов’яни. Чи не краще було б, якби ви приєдналися до нас добровільно. І ми разом забули б про всі образи, непотрібні претензії, прокляття, котрі стільки віків розділяли нас. Ми зможемо вас любити, тільки ви полюбіть нас.

— Але ж вас, росіян, уже немає. Останніх слов’ян, тобто вищі верстви, вимордував твій дєдушка Ленін. Від Бугу до Хабаровська хазяйнує Азія.

Вона відштовхнула мене так сильно, що я впав на подушку.

— Я знала, що розчаруюся. Боже, яка я нещасна.

І знову вибігла з кімнати. Насилу підвівшись, я сів на жорсткому краєчку ліжка. Той сибірський бальзам здолав мене остаточно. Упав на сприятливий ґрунт. Тобто пролився на моє бідне, беззахисне похмілля, на оту старечу мою хворість. Так, пригадую, вчора я пив сам із собою. Скатертиною накрив стіл, дістав тарілку, ніж, виделку і кусень сиру. Неквапно, з гідністю, мов на поважному прийомі, видудлив півлітра чистої горілки з вітчизняної картоплі. Розмовляв із собою спершу чемно, з гумором, потім, здається, трохи по-хамському. За вікном до півночі випробували гучномовці. Навпереміну лунали дика музика і вибачення анонімного спікера за галас о такій пізній порі.

Надежда повернулася, знову сміючись і витираючи розкосі, зелені очі.

— Я все сприймаю всерйоз, а ви, мабуть, жартували.

— Мабуть, жартував, моя Надєждо.

— А я вас зараз задушу і матиму спокій.

— Не можна мене душити передчасно.

Але вона не звернула уваги на мою алюзію. Підійшла до мене, вперлася тендітними, так, справді тендітними колінами в мої коліна і поклала обидві долоні на мою пульсуючу шию.

— Ви боїтеся?

— Як кожна людина. Боюся, що боятимусь дедалі сильніше.

— Мій університетський товариш учинив те саме. Біля Кремля.

— Багато хто вже так учинив.

— Хочете цим сказати, що не варто.

— Не знаю, чи не варто. Колись виявиться, що варто.

— А ви ніколи не чули, що я про вас думаю?

— Я взагалі не знав, що ти існуєш, Надіє.

— Ах, недобре ви кажете. Ви такий звичайний, а я гадала…

— У звичайності вся моя сила.

— Ви погоджуєтесь на звичайність?

— Давно погодився.

— Не можна. Людина — це дивна, незвичайна, чудова істота.

— А надто російська людина. Богоносец.

— Ви знову за своє.

Я відвів її долоні, що легенько стискали мою шию. А оркестр усе ще грав мені на згубу «Сопки Маньчжурії».

— У цій країні ти мусиш звикнути до звичайності. Вона здається тобі пласкою, міщанською, безкрилою, але вона теж має певні переваги, які інколи виявляються потрібними. Ти пишеш вірші, Надіє?

— Пишу.

— Щотижня?

— Буває й частіше. Я не можу жити так