Читати книгу - "Ге, людина з Моого, Ота Шафранек"

Не питайте, як почувався мій приятель.

Він їздив від будинку до будинку, де служили його нові слуги, й відмонтовував їм самозакоханість. Потім зачинив майстерню, поїхав мандрувати морями і небом, та все одно докори сумління ніде не давали йому спокою. Тоді він повернувся додому й запросив семеро терплячих людей.

Від нього я й довідався, що таке беленфа.

Вони уважно й докладно розпитали його про нещасний випадок і подбали про те, щоб він знову був про себе доброї думки й щоб пробачив собі. При цьому давали наздогад, як поважають його, і кожен почережно кликав його до себе на ніч. У їхніх очах переступ — теж рана, що болить тому, хто вчинив його. І тільки тоді, коли бідоласі полегшає, коли до нього повернеться спокій і добрий настрій, тільки тоді беленфа скінчиться.

— Не знаю, як кому, — мовить Ладіслав, — але мені ця беленфа підійшла б більше, аніж суд. Якби я, скажімо, щось перекинув.

— Не сумніваюся, що ці терпеливці будуть улещені, коли при нагоді я перекажу їм твоє визнання.

Геленка вважає, що багато хто вибрав би беленфу, якби можна було вибирати.

— А ти, певно, ні? Ти воліла б стати перед судом?

— Мені нема за віщо ставати перед беленфою, ані перед судом.

— Наче мені є за віщо! Чи, може, я маю за віщо? Скажи, маю чи ні? Ну скажи!

— Трохи.

На щастя, це не Земля, бо там ми не знаємо, що буде з ними, коли вони погиркаються. Тут вистачить гукнути: «Гляньте!» — і всі ту ж мить нишкнуть. Я показую на чоловіка, якому біля правого вуха й перед устами прикріплено бездротовий телефон і який неквапливо переходить від дерева до дерева. Щохвилі дзеленчить дзвінок телефону. Чоловік зупиняється, слухає й тихо говорить.

— Хто це, Ге?

— Це розрадник.

— Що він робить?

— Розраджує.

Кароліна невідривно стежить за чоловіком.

— Скільки їх у Теутендомоні?

— Не знаю, чоловік, може, п'ять.

— У нього майже весь час дзвонить телефон. — Кароліна дивиться на мене, наче я в цьому винен.

— Отже, він має клопіт із журбою тільки в цьому місті?

— Його кличуть і діти, коли прокидаються вночі. Розрадник оповідає їм коротеньку казочку.

— Яку приміром? — питає Ладіслав.

— Я пам'ятаю тільки одну з них. Вона зовсім коротка.

Кароліна піднімає два пальці.

— Ге, може, ти спершу повіси, що так докучає цьому щасливому й веселому місту? Адже розрадникові безнастанно дзвонять.

— Я відповім на твоє запитання, Кароліно, не дуже охоче, але відповім. Бо це й нас тривожить, та дозволь мені спершу розказати казку, що її мені одного разу протелефонував розрадник.

— Авжеж, казку! — мовить Ладіслав і сідає на півня-гойдалку, бо це місце якнайкраще годиться слухати казки.

— Був собі хлопець, який блукав сам по місту.

Підійшов він до високого муру, входу нема ніде. А за муром вирують радощі. Звідти чутно вереск, наче діти возяться на каруселі, і «хи-хи-хи, ха-ха-ха», ніби їм там хтозна-як весело.

Як же його туди зайти? Аж гульк — перед ним хвіртка, а над хвірткою напис: «Сад веселих діток».

Хлопець злегенька прочиняє її, і ту ж мить хтось хапає його за руку й тягне досередини. Хто це? Дівча, засмагле од сонця, як циганча, тільки зуби блищать, у вушах сережки з черешні. Каже йому: «Тобі сумно? Чом же ти ходиш весь час сам, чом давно вже не прийшов до нас?»

Хлопець відмовляє: «Я вже прийшов!» — і обоє, побравшись за руки, йдуть. Довкіл діти, карусель повна дітей, на живих осликах сидять по двоє, а в дитячому поїзді немає жодного вільного місця.

— Ходімо пограємося в метеликів, — сказало дівча, й за мить вони вже пурхали в повітрі, кружляли одне довкола одного, здіймалися в синє небо, танцювали й сміялися на радощах. Потому спустилися легенько, мов сніжинки, сіли вкупі на маківку бузкового будяка й гойдалися, весело регочучи.

— Пограймося в рибок, — сказало миле дівча, і за мить вони вже вигравали під водою, плавали в дзеркалі, що в ньому відбивається світ горініж. Влаштували схованку під темним корінням і кричали одне одному: «Я тут!» А коли знайшли одне одного, побралися за руки або за плавці, це все одно, й попливли проти течії, потім ліворуч, потім праворуч, потім угору, потім униз; а потім їм захотілося пострибати вгору, позмагатися, хто вище скинеться, хто довше виграватиме на сонці; стрибали, вигравали, падали й сміялися з радості.

— Пограймося в цуценят, — мовило дівча.

— Пограймося, — мовив хлопець, і за мить обоє вже мчали високою травою, щасливі й незграбні. Наздоганяли вітер, намагаючись укусити його, клацали зубами, дзяволіли й вигавкували тоненькими голосками. Зненацька в них виросло багато ніг, вони почали їм плутатися, аж поки заплутались зовсім, і тоді обоє покотилися вниз клубком. Вони давно могли спинитися, але їм подобалося котитись усе далі й далі. Нарешті закотилися в неглибоку ямку, гарячі, як вогонь, висока трава довкола гарно пахла. Вони, лежали горілиць, крутилися й весело сміялися.

Вони могли гратися, в що їм тільки заманеться. Але як тільки починали гру, вона відразу ж ставала справжністю.

Почало сутеніти, діти мусили вертатися додому.

— Ото нагулялися ми з тобою, — мовив хлопець.

— Авжеж, нагулялися, — мовило дівча. — Пам'ятаєш, як ми гойдалися на бузковім будяку?

— А як ми гуляли в хованки під чорним корінням, пам'ятаєш? — мовив хлопець.

— А як ми кусали вітер? — мовило дівча.

І раптом хлопець заплакав.

— Що ти робиш? —