Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

Золочева, створено окрему сотню під командуванням Бульби і відправлено її в Золочівщину. Хворих стрільців передано до місцевих кущів на лікування, багатьох звільнено, бо вони не витримували важких умов нашої боротьби. З кращих стрільців створено окремі групи боївки (по 15 людей) і призначено їм терени діяння в різних районах. Щоб відтяжити курені від жінок (що не зважаючи на все, все ще перебували з нами), курінний Рен відіслав їх, за винятком тих, що мали відповідальні функції, до місцевих кущів. Кращими вояками поповнено польову жандармерію та спецгрупи.

У наслідок реорганізації постали два курені. Один під командою Рена (заступник - сотенний Байда), і другий під командою Євгена і його заступника Осипа. Курінь Рена нараховував шість сотень - Бурлаки, Байди, Веселого, Кармелюка, Нечая та Мирона, а в склад куреня Євгена входили сотні - Євгена, Осипа, Громенка і Хоми. Сотня Чорного відійшла, щоб з'єднатися з куренем Різуна.

Незабаром курінний Євген одержав наказ від головного командування УПА відмаршувати у Перемищину. Боже, що скоїлося з усіма нами, що походили з Перемищини, а які не були в курені Євгена. До мене прийшли товариші із сіл Красич, Вільшана, Мільнова і Ваповець і почали намовляти мене робити заходи, щоб перейти до куреня Євгена. Я не дуже вірив в успіх наших старань, але на всякий випадок зголосився з двадцятьома стрільцями до курінного Рена. Він і слухати нас не хотів.

- То ви тут хочете, пане брате, балаган мені заводити? То ви собі думаєте, що Україна тільки в Перемищині?

Мені було соромно, але й прикро. Надія повернутися в рідні сторони пропала. Але не всі так думали, як я. В сотнях поза плечима курінного почалася виміна між стрільцями. Стрільці у курені Євгена, які походили з Лемківщини, помінялися з хлопцями з Перемищини у нашому курені.

Тоді я під намовою друзів з Красич, рішився перейти на власну руку, тим більше, що нас зібралося таких більше. Я мав поважні сумніви відносно такого вчинку, але заспокоював себе думкою, що це не дезертирство, а перехід з сотні до сотні.

Увечорі, коли курені попрощалися і розходилися, "договірники" почали вимінюватися. Деякі рої помітно прорідли і ройові зголосили про це чотовим. Наслідок був такий, що почалася погоня за "дезертирами". Зловили двадцять стрільців, між ними й мене.

Наступного дня польова жандармерія привела нас під колибу курінного. Скликано загальну збірку. Сотні уставилися квадратом, а ми, під ескортою, стали посередині. Із словом виступив курінний Рен. Він пригадав присягу УПА, в якій ми обіцяли бути мужніми, відважними і чесними, та зберігати дисципліну і слухати наказів. Кожний з нас мусить воювати там, де його призначать, а не там де він хоче. Після промови, курінний відбув нараду з старшинами, а потім звернувся до нас, підсудних, щоб виступили ті, що мають щось сказати на своє виправдання. Між тими, які виступили, був і я. Ми висловили свій жаль за невійськову поведінку і виправдували себе тим, що хотіли перейти до другого куреня лише тому, щоб воювати у рідних сторонах.

Вислухавши нас, курінний із старшинами пішов знову на нараду. Ми з хвилюванням чекали висліду. У відносно скорому часі, старшини і курінний вернулися і повідомили нас, що суд звільняє нас, але лише тому, що досі ми виявилися добрими вояками. Якби одначе ми порушили дисципліну в майбутньому - для нас не буде помилування.

Ми віддихнули і майже не вірили своєму щастю. Про долю куреня Євгена ми довідалися багато пізніше. По дорозі він мав часті сутички з НКВД та "стрибками"1. Коло Сколього, в Зелем'янських лісах, курінь Євгена розбив над Опором колону війська НКВД. Але потім курінь зазнав багато невдач. Після однієї з облав, багато стрільців згинули на замінованих полях, а ще більше було поранених. В околиці Старого Самбора на курінь наскочило військо НКВД і завдало йому важких втрат. Найбільшим нещастям для куреня було те, що кілька стрільців здезертирували і пішли на службу НКВД. Спираючись на їх інформаціях, ворог робив успішні засідки і застави по селах. Усе це разом довело до того, що в Перемищину прибилась тільки сотня Громенка, частина сотні Хоми і поодинокі гурти стрільців з розбитих частин.

Ми йшли в напрямі Любінецьких лісів. В околиці Надвірної, бічними дорогами, ми обійшли села Молодьків, Гвіздь, Бабче і Манява.

Була темна ніч. Хмари налягли на гори, дощ не вгавав. Маршувати було тяжко. Темрява була така, що ми мусіли триматися один одного, щоб не випасти з ряду. Хоч стрільці вже привикли маршувати поночі, то час від часу хтось стрімголов провалювався в яму або скочувався з обриву. Тоді зв'язок розривався і колона спинялася, щоб впорядкувати себе.

Між селами Манявою і Кричкою дощ і вітер подужчали. Всі промокли до нитки. Вояки сотні Байди, а може Нечая (вже не пригадую докладно) з головами втягнутими в коміри шинель, чалапали розмоклою дорогою. Ніхто з них не завважив, що по той бік дороги наближається до них інший військовий відділ. Щойно тоді, коли вояки обох колон змішалися між собою, хтось із наших байдужим голосом запитав: "А чому ви, хлопці, йдете назад?" У відповідь пролунав здивований голос: "А кто здесь?" Аж тоді наші здогадались, що вони змішалися з відділом НКВД. Стріляти в темноті неможливо, бо як тут розберешся хто свій, а хто чужий. Почалася бійка. Кожного, хто підбігав близько, били прикладами рушниць по голові - часто свій свого. Створилася страшна плутанина. Рукопашний бій тривав кільканадцять хвилин, нарешті усі розбіглися - кожний в ту сторону, куди його відділ ішов. Аж тоді відізвалися з обох боків автомати і рушниці. Не одному з наших стрільців від тієї зустрічі лишився на пам'ятку шрам на голові і порізана ножами шинель.

По кількох днях розвідка донесла, що кілька енкаведистів лежать в шпиталі, порізані ножами і з порозбиваними головами. Але хто кого покалічив - невідомо. Ми змінили напрям, замість в Любінецькі ліси, пішли в гори на південний захід, де розтаборилися на відпочинок.

Що далі посувався фронт на захід, то більше дезертирів з Червоної Армії зголошувалося до нас. Дехто з них мав підстаршинський вишкіл, а ті, що були без вишколу, мали бойовий досвід. Від них ми багато дізналися про перші дні радянської