Читати книгу - "Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко"

лише з нами, з усіма. Була, є та буде. А ми з Єгором, либонь, найближчі тут люди. Бо ближчих у мене немає. У нього, мабуть, теж. Але ж його сестра… У дорослому віці ми й геть не були знайомі, то хіба ж можу я бути йому ближчою, ніж сестра? В тім-то й річ, підказав внутрішній голос. В тім і річ — не в цьому віці, а в тому. Ті, що з дитинства, — завжди ближчі.

Що ж… Можливо. Розумнішого пояснення я все одно не могла вигадати. А так навіть спокійніше — нехай звір приходить до мене. Це краще, ніж приходити до дитини. Бо дитину він уб’є. А я вб’ю його.

Ніч тягнулася повільно й нервово. Я не лягала спати — я заряджала рушницю срібними кулями. Треба було вбити його одразу, думала я, тоді, коли він уперше прийшов. Тоді було легше, ніж зараз. Мій страх не пустив мене. Так і залишуся на все життя переляканим дівчиськом, сварила себе я, так і загину колись від своєї обережності.

— Кави? — запропонував Елвіс.

— Давай, — погодилася я.

Поки що я випила лише дві чашки, ще одну могла собі дозволити. Та не більше, а то почне гамселити серце і тремтітимуть руки. А мені зараз це заборонено. Рука повинна бути точною. Разом із туманом знадвору заповзали нічні звуки — шелест, шерхіт, у якому вчувався притлумлений сміх, невиразні далекі вигуки, вереск і скрегіт жаб у болоті.

Нічна симфонія мого туманного Пантеону.

Знаю, як можна було б назвати цю симфонію.

«Час Локі».

Мій час також.

— Може, він не прийде? — спитав Елвіс. Він зайшов на задніх лапах, а в передніх тримав тарілку, де стояла чашка з кавою, яка поширювала неймовірні пахощі.

— Не прийде сьогодні — чатуватимемо завтра, — відказала я. — Елвісе, поводься, як личить котові, не можу на тебе дивитися.

— Боїшся?

— Ага, дуже.

— Знову ти мене дуриш, — образився він, почувши іронію в моєму голосі.

— Боюся, — зізнаючись, зітхнула я, — але не тебе.

— А кого?

— Смерті.

— Чиєї?

— Взагалі. Він… воно… непогане, я знаю, воно природне, а от не хочеться з ним спілкуватися.

— А ти не спілкуйся.

— Доведеться, — знов зітхнула я й подумала, що забагато зітхаю. З таким «бойовим» настроєм довго не протриматися.

— Гей, — раптом занепокоївся Елвіс, — а якщо ми чатуватимемо завтра, то коли будемо спати?

— Вдень.

— А якщо він і завтра не прийде?…

— Знову чатуватимемо.

— І довго?

— Поки я його не вб’ю, — відрубала я.

Елвіс тяжко зітхнув і подався до кімнати. Я знала, що коли Той (ніяк не могла назвати його Єгором) прийде під двері, Елвіс умить буде тут, налаштований і готовий до бою. А поки що нехай подивиться якесь реаліті-шоу.

Я подумала, що сьогодні я і справді боюся Смерті. Бо знаю, що вона (він, воно) когось обов’язково забере: чи мене, чи Єгора (вже чомусь рідну людину), чи, не дай боже, Елвіса. До голови заповзла підла ідея: коли дійде до бійки, замкнути його в кімнаті. Та мозок ненадовго ввімкнувся й попросив пожаліти двері, бо котяра їх обов’язково висадить, або ж вікно, бо він його обов’язково виб’є. Я знову забула про його неймовірну силу і знов сприймала свого вірного захисника як м’яку іграшку та декоративне хатнє звірятко.

Отже, Таро мали рацію: Смерть-Дурень-Вежа. Вежа — це тут і зараз. Мій дім — моя фортеця, моя Вежа. Тут до мене прийде Дурень, і когось із нас забере Смерть. Краще, звичайно, його. Цікаво, а якщо Смерть забере мене, то куди? На береги Стіксу, до Вирію чи до Пекла? Ба ні, накопичення матерії та енергії — не дуже слушна теорія. А, можливо, Воно розкидає мене на атоми, і я перероджуся у багатьох своїх частинах? А, може, я народжуся на іншій планеті іншою істотою? Гадаю, про це треба спитати в нього. Як побачимося. Сподіваюся, це буде нескоро. Хіба що уві сні. В тому барі.

Як там було у тому барі? Воно сидить і посміхається. Це воно кидалося тортом? Може, й ні. То чому ж так підло посміхається?

«Чому ти радієш?» — хотіла запитати я, та цієї миті мене розбудив Елвіс. — «Радію, що ти розмовляєш зі мною», — відповіло б воно. — «Ти полюбляєш американські комедії?» — спитала б я. — «Трагікомедії», — наголосило б воно. — «Так, вони веселіші», — відповіла б я. — «Набагато чуттєвіші», — підтримало розмову воно. — «А як же ти дивишся комедії?» — спитала я. — «Гадаєш, мені заборонено?» — відказало воно. Залунала гучна музика. Жива музика. — «Ти полюбляєш живу музику?» — прокричала я йому на вухо. — «Ага, я все живе полюбляю», — посміхнулося воно. Воно жартує. Це прикольно. — «Я тебе не боюся», — зрозуміла й одразу ж промовила я. — «А щойно боялася», — воно посміхнулося ще ширше. — «А що ж означає те, що я тебе не боюся?» — поцікавилася я. — «Те, що ти незабаром прийдеш до мене». — «Але я не збираюся помирати». — «А я й не казав, що ти помреш. Просто прийдеш до мене». — «А навіщо до тебе приходити? Як треба, то ти сам… саме… сама… самостійно приходиш». — «Хочеться часом якоїсь віддачі».

Воно раптом прислухалося, притисло палець до губів. Я здивувалася, побачивши, що воно має пальці й губи. Допіру переді мною сиділа чорна просторова (чи не-просторова) пляма, а тепер воно набуло рис. Дуже дивні риси. Несподівані. Несподівані пальці. Несподівані губи. Несподіване, незнайоме обличчя. Воно піднесло палець до губів — і музика зникла. І зникло взагалі все навколо: всі звуки, весь простір, весь