Читати книгу - "Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко"

— Я теж своє кохання знайшла, — сердито відказала я. Не знаю чому, та перед тим, як перезарядити пістолета й повісити на плече арбалет, я сказала саме цю фразу.

Чомусь виявилося, що я чудово пам’ятаю, де він живе.

Я йшла до нього швидко й спокійно.

Мені шкода було маленького хворобливого хлопчика, шкода було рудого симпатичного парубка, та зовсім не шкода було вовкулаку.

Я йшла вбивати Дурня.

Одін уважно подивився на мене з дерева.

Лише проходячи повз нього, я зрозуміла, який він велетень. Він знову помахав мені рукою, а я помахала у відповідь.

Елвіс ішов поруч. Помітила я це тільки зараз, та чомусь утямила, що так і повинно бути. Втямила, що утямила, що так і повинно бути. Поруч і трохи позаду — щоб ніхто не міг атакувати зі спини.

Я давно знала, що Елвіс — небезпечна істота: поруч із ним звикаєш до того, що твоя спина захищена.

Єгор мешкав у старенькому покоцаному п’ятиповерховому будиночку навпроти дитячого садочка. На першому поверсі. Квартира №12. Досить знаковий номер помешкання. Хоча я обрала б собі тринадцятий. Я натиснула на кляксу дзвоника, сховавши кілок за спиною. Елвіс засів на східцях, що ведуть нагору, аби залишатися непоміченим і вчасно плигнути ворогові на плече та уп’ястися в шию. За дверима довго мовчали й сопіли. Я була впевнена, що навряд чи Єгор буде так сопіти, тому довго намагалася зрозуміти, хто може бути у нього вдома, якщо батьки поїхали… Нарешті замок невпевнено клацнув, і двері відчинилися.

У дверях стояло мале руде дівча. Воно було більше схоже на Єгора, якого я пам’ятала з дитинства, ніж той хлопець, якого я сьогодні зустріла. Невже дитина? — промайнуло у голові. Та ні… В нього не може бути десятирічної дитини… Тож… сестра? Ой, ні, тільки не у присутності сестри… Хоча… Дитині загрожує потенційна небезпека. Може, колись вона зрозуміє, навіщо я упорала її братика.

— Єгор удома? — спитала я.

До цього дівча дивилося на мене здивовано й зацікавлено, але досить обережно — раде було будь-якої миті тріснути мене по носі дверми. А тепер — посміхнулося. Воно, руде, коли посміхалося, то дуже було схоже на сонечко, яким його малюють діти…

— Немає… Але скоро прийде. А ти його дівчина?

Здається, вона дуже хотіла познайомитися з його дівчиною. Здається, вона чекала на неї. Ото вже малеча.

— Ні, — відказала я, — перекажи йому, що Таня заходила. Нехай зателефонує.

— О’кей, — вона знов усміхнулася, і я зрозуміла, що вб’ю його, але не тут і не зараз. Не тут і не зараз.

Ми з Елвісом пішли додому.

Вечір приніс полегшу. Не так полегшу, як спокій і розуміння. Величезне спокійне розуміння чогось такого, що було надто велике, аби осягнути його, описати, висловити. Воно просто було, й чомусь із ним було так спокійно, так легко.

— Він прийде, — сказала я котярі.

— Я не буду спати. Буду чатувати, — відказав він.

Елвіс міг покласти нормального вовкулаку, це я знала. Але тут проблема — нор-маль-но-го вовкулаку. Не цього.

— Добре, тільки не лізь уперед.

— Доки?

— Поки не побачиш, що мені загрожує небезпека.

— Пхе! — сказав Елвіс. — Так я вже зараз повинен лізти вперед. Тобі загрожує небезпека. Я це бачу, я це відчуваю… ти теж. Ти надто вже просто до цього ставишся.

— А мені здається, нормально. Він не дужчий за мене. Ми рівні.

— Раніше ти точно знала, що дужча — ти. Ти ніколи не казала, що хтось рівний тобі.

— Елвісе, — я усміхнулась котярі, — просто я боялася це сказати, аби не виглядати слабачкою. Тепер — не боюся.

— Це ще гірше, — позіхнув котяра.

— Чому? — здивувалася я.

— Тому що подібні зізнання чуєш від людей нечасто і, зазвичай, тоді, коли їм треба викласти душу, бо вони не впевнені, що їхню душу побачать ще… вони готують її до прощання…

— Елвісе, — обірвала я його, — не мели дурниць. Ти задовго спілкувався зі своїми лісовими розумаками. А я завжди кажу те, що на думці…

— … І думаю, що кажу, — підказав він.

Я знизала плечима й пішла писати далі. Ану ж бо і правда загину сьогодні. Може, мене визнають генієм. Посмертно. Людство чомусь полюбляє це діло — визнавати генієм посмертно. Але треба було бодай щось дописати, аби було що визнавати.

«Мені дуже подобалося, коли він сміявся і коли сердився», написала я, «та ще й однаковою мірою. Бо і в тому, і в тому стані він був однаково гарний. Такі в нього були очі. Очі, які все розуміли. Очі, які з теплих сонечок могли вмить перетворитися на руді крижинки, очі, які дуже часто приходили уві сні, хотілося увесь час у них дивитися, проте не виходило, бо вони швидко втікали, танули й губилися у глибинах пейзажів».

Цікаво, чому цей образ так запав мені в душу? Я ж і досі описую свого Дурня. Єгора, тобто. Хто він мені такий? І чого я так багато про нього думаю й пишу?

Ні близьким приятелем, ні хлопцем (ну який хлопець у дитсадку?), а тим паче родичем він мені не був. Я йому теж. Були ми одне одному просто ніким, просто спогадом. То чому ж я пишу про нього, а він у подобизні вовкулаки приходить до мене вночі? Може, тому що ми обоє опинилися тут? Ми — та більше нікого. Хіба що баба Галя, та бабцю навряд чи можна рахувати — вона тут була постійно, не