Читати книгу - "Олень на тому березі, Василь Васильович Чухліб"

Невдовзі на озері кипить робота. Хлоп'ята черпають воду з риб'ячим мальком, передають відра, тазики з рук у руки, по ланцюжку, а вже дядько Назар випускає мальок у річку.

Було озерце й немає. Тільки малі жабенята стрибають на дні, незрозуміло їм, куди вода поділася.

— Відбій! — гукає бакенщик.

Хлоп'ята знесилено простягаються на моріжку, якийсь час лежать непорушно. І раптом Миколка починає голосно реготати. А глянувши на нього, і Петрик заливається сміхом, за ним Олег і Степанко. Тільки тепер роздивилися, які вони забрьохані, розквацьовані глеєм. Ще й жабуриння поприлипало до тіла, у Петрика на вухах чудернацькі сережки гойдаються.

— Нічого, — каже дядько Назар. — Скупаєтесь і будете чисті, як огірочки після дощу.

Хлоп'ята купаються, а бакенщик сидить на березі і палить люльку.

— От і зробили ми добре діло, — мовить. — Озеречко за тиждень висохло б, і рибі — каюк. А в Десні їй роздолля, за літо велика виросте.

Дядько Назар ховає люльку в маленьку торбинку, зашморгує її мотузочком.

— А тепер, хлопці, можна і покататися! — запрошує.

Хлоп'ята з гамором всідаються в моторці — хто на лаві, хто на рятувальних поясах.

Бакенщик заводить мотор, і вони виходять на середину Десни. Бурунить за кормою вода, пропливають обабіч зелені береги, теплий вологий вітер голубить хлоп'ячі лиця. Немов живий язичок полум'я, палахкотить на кормі червоний прапорець.

Проти Жукової діброви Десна щоліта намивала піщану косу. Тоді припливав сюди бакенщик дядько Назар, опускав у воду на тросику важезний камінь і прилаштовував до того грузила білий бакен.

Ціле літо бакен вірно служив річковим суднам, аби не сіли на мілину.

Виручав він і сільських дітлахів, які осмілювались уперше перепливти Десну. Коли вже не стачало сили, то хапалися за бакен і так віддихувались.

Хто ж, як не діти, такі охочі присвоювати всьому на світі імена, й прозвали його Чаїним.

Бо на бакені завжди сиділи чайки: то виглядали здобич, то спочивали, чистили пір'я, про щось перемовлялися своєю пташиною мовою. Не можна було уявити Десни навпроти Жукової діброви без білого бакена і таких же білих чайок на ньому.

А минулого літа заякоривсь мало не біля самого бакена плавучий земснаряд. І за кілька днів та ночей не стало коси, по трубах перекочував пісок на берег. І вже не потрібен був бакен.

Тепер теплоходи і баржі тримали курс за іншим орієнтиром.

Хлопчаки почали перепливати Десну в іншому місці.

І тільки чайок ніби не відпускав отой камінь, до якого раніш був примоцьований бакен. Усе літали тут, все кигикали, сідали на воду.

Дядько Назар бачив те і, пропливаючи повз птахів на торохкотючій моторці, ніби вибачався перед ними:

— Ну чим я вам зараджу! Поставив вашого бакена нижче по Десні, летіть туди. Так воно ж пташина — як і людина, де приживеться…

Ніхто, навіть бакенщик, не встиг помітити, коли саме чайки зникли. І Десна якось наче посмутніла у цьому місці, яке й понині називається — Чаїний Бакен.

У кожного рибалки — дорослого чи малого — є своя тоня. Це таке місце на річці, де найліпше риба ловиться.

Дядько Карпушок облюбував собі порослий морогом грудок, що вип'явся з берега в річку. Приходить він сюди по неділях. Кидає на траву ліщинове вудлище, ставить лозяну кошульку. Вмощується зручніше. Потім поволі розмотує вудочку, закидає. І, притулившись спиною до молодої вербочки, сидить непорушно, пильнуючи за поплавком.

Проходять берегом люди і для годиться запитують:

— Ну як воно, клює?

— Та клює помаленьку.

— А спіймали що?

— Та одну чи дві пліточки.

Хоч усі знають, що рибалка з дядька Карпушка — нікудишній. Вибирається він до Десни з вудочкою, аби хоч трохи відпочити. Бо цілими днями теслярує в будівельній бригаді. Або сіно для корови косить, горожу лагодить, хлівчик перекриває.

А як приходить від річки з порожньою кошулькою, то тітка Оляна буркотить на нього:

— І чого ото даремне просиджувати на тому березі? По хазяйству он скільки роботи! Картопля бур'яном заростає. Сама не вправляюся.

І дядько Карпушок мовчки бере сапу і йде на город.

Валерка та Дениско з добрим уловом прошкували мимо Карпушкової тоні. Дядько Карпушок притулився спиною до молодої вербочки і дрімав під лагідним сонцем. І поплавок дрімав на і тихій воді.

— А знаєш, я щось придумав! — прошепотів Валерка.

І не встиг Дениско збагнути, що він замислив, як Валерка витягнув зі своєї торбини чималенького підлящика і, м'яко ступаючи, пішов до грудка. Поклав рибину в кошульку, ще й травою прикрив… Вони сховалися за кущами й чекали, що ж далі буде, Можливо б, довго так чекали, та гучно сплеснула на бистрині риба — й дядько Карпушок прокинувся.

Подивився на небо: сонце вже котилося до обрію. Тоді дядько змотав вудочку, підняв кошульку й заглянув у неї. І, звичайно, очам своїм не повірив. Бо промовив сам до себе:

— Коли ж це я упіймав її, що й забувся? Мабуть, вранці.

Валерка з Дениском позатискували долонями губи, щоб не пирснути зо сміху.

Дядько Карпушок перечепив через плече кошульку, взяв вудочку і хутко пішов стежкою, що вела через городи до села.

Тепер уже Валерка та Дениско розсміялися так, що аж жаба наполохалась, плигнула з кручі у воду.

А потім посерйознішали. Нехай дядько Карпушок хоч раз принесе додому путящу рибину. Аби тітка Оляна його не лаяла.

З Павликом, що гостює в свого дядька Назара, Степанко й Миколка одразу здружилися.