Читати книгу - "Не судилось!, Старицький М. П."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Павло. Вибачай! Ти знаєш, як гірко у мене на душі, то й на язиці перга! Ну, поговоримо ж любенько: треба повінчатись і найхутче,- це раз...
Михайло. Та як же його зразу укоськати моїх батьків? Трудна річ, тут треба поволі.
Павло. Що? Ти сподіваєшся ще на згоду з своїми?
Михайло. Атож!
Павло. Ха-ха-ха! От ушкварив! Та швидче в мене на долоні волосся виросте, ніж це станеться; і в думку собі не клади!
Михайло. Чого ти так думаєш? Тепер не ті часи, щоб вони мою волю захотіли в’язати, та й люблять,- не чужий же я?
Павло. Тим-то, що люблять, то й будуть рятувати тебе; це ж для них «бесчестие званню».
Михайло. А як я не схочу їхнього рятунку?
Павло. Проклянуть. Тут уже так і клади: прийдеться з родом поламати навіки!
Михайло. А далі що?
Павло. Жити своїми руками і завойовувати невпинною працею собі щастя.
Михайло. Трудне щастя...
Павло. Звісно, шлях терновий; треба з певними силами рушати в дорогу. Але я тебе на цьому шляху не покину, вір!
Михайло. Знаєш, і піп не повінча без согласія батьків...
Павло. Пусте! Ми вже про це балакали з дядьком твоїм; він домовить і попа!
Михайло. Правда, правда; тут єдиний дядько поможе. Тільки почекай!
Павло. Що, страшно зразу одцуратися од панських розкош і придоб?
Михайло. Не страшно, а безглуздо, не спробувавши броду, кидатись у воду. Коли все одно ламати, то чому не зробити проби? Ану ж переконаю їх і випрошу згоду? Батько мій чоловік про́стий і не надто уже лихий; мати драматургію нехай і зробить, але...
Павло. Тож-то, що але; одкриєш таїну та гвалту наробиш! Слухай мене: кинь оті проби, їдьмо мерщі з Катрею: адже над нею висить тяжкий меч!
Михайло. Як же його так зразу? Та от візьми, щоб поїхати повінчатись, упорядитись як-небудь треба грошей; то як же я обійдусь без батька?
Павло. Так-так, правда... дарма! У мене оце умерла тітка і по духовній одписала тисячу карбованців; вони там мені й прислані опекою. Візьми їх, серце!
Михайло. Спасибі, друже! Але остатніх твоїх грошей не візьму: коли я і чим їх віддам?
Павло. Не плети абичого, тут діло іде про чоловічу жизнь, а ти будеш у якісь гоно́ри грати! Хіба лишень для того, аби крутить!
Михайло (чуло). Друже мій, Павле! Невже ти мене важиш за паршиве ледащо? Невже я буду здатен усе, що придбав найкращого у своїй душі, закинути ласощі ради? Невже ти мені більше не ймеш віри? Чи ж я упав так низько, чи безповоротну підлость вчинив? Чого ти мене кривдиш - що я один раз хочу побалакати з батьком за неї?.. Таж я серце своє готовий оддати за Катрю...
Павло. Угамуйся, друже! Вибач мені: може, справді у мою голову одне погане лізе? (Пригорта його). Тільки слухай, коли уже наважився з старими побалакати, то не одсовуй справи! Бо, не дай боже, дійде чутка до двору, то сяк чи так,- а замордують твою милу.
Михайло. Я сьогодні конешне перебалакаю, а там, як не в лад, то я мерщій - до вас.
Павло. Ну, як знаєш; тільки поводься, як твоє серце прокаже, та не бари діла! Я ще з тиждень пробуду в цих краях у дядька. У його й гроші твої лежатимуть.
Михайло. Не вимагай мене, серце, за гроші: вони тобі знадобляться на чорний день.
Павло (устає). Ти знов своє? Твоє діло та Катрине і є той чорний день: мені ваше діло дороге; то не смій мені й писнути, бо, їй-богу, ще поб’ю!
Михайло, усміхаючись, обніма Павла.
А мені на чорта вони, оті гроші! Поки оці мозольні руки не одсохли,- працюватимуть; та чи багато мені й треба!.. На діло - друга річ, а для мене самого...
Михайло. Поки самого, а - усміхнеться доля, то й власного щастя заманеться...
Павло. Кому, нам? Гай-гай! Не на те пішли! Нам, лихом битим боякам, не про своє щастя дбати! Наша доля, Михайло, може, десь у тумані гойдається на гілці... Ну, прощай! Не дбай же тільки про себе самого, а пам’ятай, що в твоїх руках чужа жизнь! (Хутко обніма і виходить).
Михайло проводжа.
Вихід III
Михайло сам; вертається з рушницею.
Михайло. От тобі і щастя! Швидко минув чарівний сон: розбуркав Павло грубо, жорстоко,- і сувора доля, з турботами, з нуждою та скрутою, грізно стала перед очима... (Бере рушницю, опирається на неї). Але Павло правду казав: страшно за мою зірочку! Треба рішатись батьку сказати. Тільки як його підійти? Язик не повернеться. Коли б як наздогад; або призвичаїти потроху до цієї думки... А може, матері перше сказати, попросити? Просто голова туманіє... А треба, треба! (Замислившись, іде).
Декорація хутко міняється.
Дворище Дзвонарихи. Направо хата, збоку сінешні двері; за хатою садок. Ліворуч - тин і причілок другої хати, Дмитра Ковбаня. Просто - повітка й ворота; за ними йде вулиця. По той бік мріють городи, а над залено́чком садків здаля сяє хрест і баня церковна. Вечір. Спочатку ясно, а під кінець сонце заходить і сутеніє потроху.
Вихід І
Дзвонариха
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не судилось!, Старицький М. П.», після закриття браузера.