Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

- Але мені ніяко­во не привіта­тись з ним в на­шо­му па­лаці, він же ме­не вглядів у сад­ку, знає, що я вдо­ма, по­ду­має, що я зу­мис­не хо­ва­юсь.

І Гри­зельда по схо­дах вий­шла на те­ра­су й од­чи­ни­ла двері в світли­цю. З дру­го­го кінця світлиці в од­чи­нені двері всту­пив Виш­не­вецький. Гри­зельда оки­ну­ла йо­го очи­ма і знов по­чу­ти­ла в серці вчо­рашнє приємне вражіння. Чимсь пал­ким, га­ря­чим знов пах­ну­ло на неї од йо­го очей і навіть од йо­го пиш­но­го уб­ран­ня. Той огонь не­на­че об­па­лив її, впік сер­це.

«І що за си­ла криється в цьому мо­ло­до­му кня­зеві? І з ли­ця не­на­че й не ду­же гар­ний, і смуг­ля­вий, а од йо­го не­на­че па­шить ог­нем, щось не­на­че поїдом їсть моє сер­це од то­го ча­су, як я йо­го впер­ше по­ба­чи­ла», - по­ду­ма­ла Гри­зельда, ог­ля­да­ючи Єремію. Єремія привітав­ся до ста­ро­го За­мой­сько­го, по­чо­лом­кав­ся з чу­жо­зем­ця­ми, прис­ту­пив до Гри­зельди і поцілу­вав її в ру­ку. Гри­зельда по­чу­ти­ла на руці га­рячі, як огонь, ус­та. Той поцілу­нок не­на­че впік її в ру­ку. Привітав­шись до Гри­зельди, Виш­не­вецький ки­нув очи­ма на двері. На по­розі сто­яв Зас­лавський і сер­ди­то пог­ля­дав на Єремію. Єремія зне­хо­тя й якось неп­ривітно привітав­ся до сво­го то­ва­ри­ша й за­раз одійшов од йо­го, навіть сло­ва не про­мо­вив­ши, не­на­че йо­го й у світлиці не бу­ло.

- От я й ра­дий, що ти, кня­зю, одвідав ме­не, - обізвав­ся ста­рий За­мой­ський, - у ме­не в па­лаці князь Домінік, пев­но, за­ну­див світом без мо­ло­дої ком­панії, а ти са­ме в доб­рий час оце на поріг! Вам обом бу­де ве­селіше в ме­не. Ви ж, здається, то­ва­риші по школі; ра­зом вчи­лись у на­ших ша­нов­них па­терів єзуїтів.

- Вчились ра­зом, хоч я й тро­хи стар­ший за кня­зя Єремію, - ска­зав князь Домінік.

Єремії ці сло­ва оче­ви­дяч­ки не спо­до­ба­лись: він на­су­пив бро­ви. Зас­лавський це примітив і по­хо­пив­ся поп­ра­ви­ти свої сло­ва.

- Я на літа стар­ший, але князь Єремія стар­ший став за ме­не на полі битв, бо вже га­разд всла­вив­ся в бит­вах, чо­го я ще не спо­до­бив­ся на своє не­щас­тя.

- Прийде час, то й спо­до­биш­ся, кня­зю Зас­лавський: кож­но­му нас­та­не свій час, - обізвав­ся Єремія якось по­ну­ро й ніби сер­ди­то.

- Але ти, кня­зю Виш­не­вецький, вже й дістав вінок побіди, бо не­дур­но ж те­бе прод­раж­ни­ли в Мос­ков­щині й на Ук­раїні палієм, - ска­зав За­мой­ський.

Вишневецький пок­ру­тив сво­го чор­но­го дов­го­го ву­са й спідло­ба ог­ля­дав пан­ну Гри­зельду. Во­на сто­яла се­ред світлиці рівна, по­важ­на та струн­ка, не­на­че ста­туя побіди.

- Шкода, що в нашій Речі Пос­по­литій не­ма зви­чаю, щоб жен­щи­ни во­ди­ли військо на во­рогів, - ска­за­ла Гри­зельда.

- А ти б по­ве­ла військо на во­рогів Польщі, як­би тобі до­ве­ло­ся обо­ро­ня­ти Польщу? - спи­тав За­мой­ський.

- Атож! Сіла б на ко­ня та й мах­ну­ла б ру­кою до війська: ле­ти, військо, в бит­ву, а я пер­ша по­пе­ред війська! - ска­за­ла Гри­зельда й прос­тяг­ла свою дов­гу ру­ку на всю дов­жи­ну з ми­га­ми та­ки­ми сміли­ви­ми та при­ка­зу­ючи­ми, не­на­чеб­то во­на й справді бу­ла на­по­го­тові летіти в бит­ву.

«Королева! Прав­ди­ва ли­цар­ша! Во­на од­на вар­та бу­ти кня­ги­нею Виш­не­вецькою», - по­ду­мав Єремія. І во­на в той час ще більше спо­до­ба­лась своєю сміливістю й ли­царськи­ми ру­ха­ми.

Єремія ба­га­то ба­чив паннів, ба­га­то гар­них, навіть кра­сунь пе­рег­лядів він на своєму віку, але жод­на з них не при­па­ла йо­му до впо­до­би. Він вже бо­явсь, що в йо­го сер­це хо­лод­не, ніко­го не мо­же лю­би­ти прав­ди­вим ко­хан­ням. Те­пер він по­чу­вав, що в йо­го серці й справді за­во­ру­ши­лось щось схо­же на ко­хан­ня. Але то бу­ла тільки при­хильність та сим­патія до ге­роїчної пан­ни, що бу­ла схо­жа ви­дом на ге­роїню, бо Єремія щи­ро ко­хав­ся тільки в ге­роїчних, ли­царських спра­вах. Та­ка бу­ла йо­го род­же­на вда­ча.

«Треба сва­та­ти Гри­зельду, бо цей князь Домінік оче­ви­дяч­ки вхо­пить її пе­ред самісіньким моїм но­сом, - по­ду­мав Єремія. - Ме­не піднімуть двірські на сміх. А мені ліпше смерть у битві, ніж смішки двірських».

- Вибачай, пан­но Гри­зельдо, що я од­бив те­бе од роз­мо­ви з кня­зем Домініком. Ти з ним хо­ди­ла по сад­ку й роз­мов­ля­ла, а я неп­ро­ха­ний замішав­ся між вас, - про­мо­вив Єремія.

- А що мені до кня­зя Домініка? Го­во­ри­ти­му, з ким схо­чу. Я на це не ду­же то зва­жаю.

- Як то - що тобі до кня­зя Домініка? Він твій давній знай­омий і та­кий приємний на вда­чу… Я чув, що пан­ни так і лип­нуть до йо­го.

- Може й лип­нуть якісь пан­ни, але про се­бе цього не мо­жу ска­за­ти. Я ні до ко­го не лип­ну, бо теж маю свій го­нор і пок­ла­даю в то­му свою ша­ну, - сміли­во обізва­лась Гри­зельда.

- Але ж князь Домінік та­кий зав­зя­тий та сміли­вий. Скільки в йо­го бу­ло поєдинків з шлях­ти­ча­ми! Він віщує з се­бе слав­но­го ли­ца­ря зав­зят­ця.

- Може й віщує, але не­хай же пе­редніше справ­диться те віщу­ван­ня. А поєдин­ки ще не є до­каз сміли­вості. Кож­ний шлях­тич пев­но прошт­рик­нув на своєму віку ко­гось шаб­лею на поєдин­ках, як бу­сел своїм гост­рим но­сом штри­кає жа­би. Це ще не ди­во. От ти, кня­зю, то вже ви­явив свою зав­зятість у бит­вах. Про це я доб­ре знаю. Я ціную шлях­ти­ча по бит­вах та по ге­роїчних вчин­ках. Та­ка вже я на вда­чу зро­ду. Та­кою я пев­но ро­ди­лась й ох­рес­ти­лась.

- І я, ска­за­ти по правді, тільки й ціную та люб­лю тих паннів, що люб­лять усе ге­роїчне, люб­лять ли­царську сла­ву. Не люб­лю я тих паннів, тих шва­чок та си­дух, шо тільки си­дять в кімна­тах та за­люб­лю­ються в шитві, та гол­кою тільки шпор­та­ють, ко­ха­ються в кун­ту­шах, та в жу­па­нах, та в уся­ких убо­рах.

- Ну, кня­зю! в цьому ви­ба­чай нам, бо ко­ли те­пе­реч­ки і наші шлях­тичі начіплю­ють на се­бе до­рогі, тро­хи не па­нянські шов­кові та ок­са­ми­тові убо­ри, то нам, пан­нам, вже не го­диться зос­та­ва­тись по­за­ду, - ска­за­ла Гри­зельда з жар­том, але по­важ­но.

- Часи прос­то­ти й прос­тих зви­чаїв те­пе­реч­ки ми­ну­ли для шлях­ти. Ми­ну­ли ті ча­си, ко­ли наші шлях­тичі їзди­ли на дра­бин­час­тих во­зах, спа­ли над­ворі, на сіні, прос­то не­ба на землі, їли хліб свя­тий з сіллю. Це по­га­ний знак. З цим впа­дає й дав­ня ли­царська зав­зятість. Це мені не до впо­до­би, хоч і я сам му­шу вис­тав­ля­тись на по­каз, бо ме­не те­пе­реч­ки засміяли б на смерть, як­би я одяг­ся в жу­пан з му­жицько­го сук­на та спав у полі, підмос­тив­ши сідло під го­ло­ву, як ро­бив мій дід впер­вих, ко­зацький гетьман Бай­да Виш­не­вецький, та як роб­лять ук­раїнські ко­за­ки й досі.

- Інші ча­си - інші лю­де,