Читати книгу - "Без пуття, Нечуй-Левицький"

- Ти ге­рой, мій ми­лий, як я ба­чу.

- Я ге­рой цього на­шо­го тем­но­го дня! Усе гро­ма­дянст­во в місті ре­го­та­ти­меться. Не­хай ре­го­четься! Жит­тя на­ше та­ке ску­пе на сміх та ра­дощі!

- А вже тієї нудьги ту­теч­ки в Києві хоч мішка­ми бе­ри, хоч ло­па­та­ми гор­ни! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Ми не ту­тешні лю­де, - ска­зав Пав­лусь, - ту­теч­ки не на­ше місце.

- Я са­ма вже дав­ненько пе­ресвідчи­лась своїм влас­ним досвідом, що ми лю­де не ту­тешні. Та­то зве ме­не нес­тат­ко­ви­тою, бо­жевільною лю­ди­ною; ка­же, що я мар­ную йо­го доб­ро, сип­лю гроші, не­па­че в бе­зод­ню, зо­би­жає пов­сяк­час моє са­мо­любст­во; тітки звуть ме­не сва­вольною, не­досвідною, нес­тат­ко­ви­тою, ве­ред­ли­вою. Це все мені об­рид­ло, ос­то­гид­ло! Всі хо­тять на­вес­ти ме­не на якусь доб­ру путь. Хіба ж я зби­лась з пут­тя, чи що? Я дов­ше не спро­мо­жусь ви­дер­жать, - ска­за­ла Нас­ту­ся й істе­рич­но за­ри­да­ла, потім зго­дом од­ра­зу пе­рес­та­ла й за­мовк­ла, ніби її сльози й хли­пан­ня знес­ло щось по­ди­хом в од­ну мить.

- Ти ут­во­ре­на з своєю гар­ною вро­дою, з своєю вда­чею не для землі, не для лю­дей, а для не­бес­но­го прос­то­ру, для не­ба. Тим-то ти та­ка ят­ря­на на сер­це та враз­ли­ва. В те­бе, пев­но, зро­ду па­ху­ча по­чут­ливість нервів, не­на­че в духів. Ти вся дух, дух справ­дешній, лег­кий, кри­ла­тий, повітря­ний, увесь вис­но­ван­нй з проміння й мрій, дух за­паш­ний. Я вже те­бе не­на­че ба­чу наскрізь.

- І ти не цьогосвітня лю­ди­на. Ти лю­ди­на мрій, ти кра­са нічної до­би; твоя по­езія - це по­езія не гру­бо­го сон­ця, не прос­тацько­го дня, а тон­ких уявліннів та мрійності глу­пої півночі. Твоя вда­ча уся вит­ка­на з по­етич­них сутінків ве­чо­ра, з мрій чор­ної ночі, з тем­но-синього не­ба, за­си­па­но­го зо­ло­ти­ми діаман­та­ми. І ти сот­во­ре­ний не для землі.

- Нам тре­ба б зміни­ти жи­вот­тя, пе­реб­ра­тись на той світ, кра­щий од цього світа, - ска­зав Пав­лусь.

- І я маю та­ку гад­ку: нам тре­ба б пе­реб­раться на кра­ще жит­ло жи­вот­тя. Ста­ро­мод­не жит­ло цього пас­куд­но­го світа вже мені ос­то­чортіло! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- І ще б гірше ос­то­гид­ло, як­би ти по­чу­ла на свої ву­ха, що верз учо­ра один який­сь ду­рисвіт за ве­че­рею в рес­то­рані. Він ка­зав, що ми, цеб­то такі, як ти та я, тільки дур­но на світі жи­вотіємо та хліб мар­но збав­ляємо, і щоб ми зап­рацьову­ва­ли собі на харч та од­да­ва­ли ко­мусь якісь дов­ги, - не­на­че ми на­по­зи­ча­лись у ко­гось! - за свій га­разд та просвітність ми всі по­винні б ста­ти до підмо­ги ма­сам: вчи­ти їх або ре­мест­ва, або на­уки, або будлі-яко­го штуч­ницт­ва, щоб ніби­то піднять просвітність тем­ної ма­си. Оце так справді шту­ка!

- То це ви­хо­де, що й я й ти по­винні за­ход­жу­ваться ко­ло та­кої чуд­ної праці?

- Атож! Ка­зав, що ця пра­ця не­за­ба­ром по­вин­на буть обов'язко­ва, си­лу­ва­на для всіх, хто вчив­ся в школі, не­на­че якась по­винність або пан­щи­на.

- Ой ли­шеч­ко! Ой ле­леч­ко мені! - крик­ну­ла Нас­ту­ся.

- Казав, що всі просвічені лю­де по­винні за­вес­ти якісь на­родні універ­си­те­ти, такі, як у Англії, Данії, в Па­рижі та Швеції та ще десь, ли­бонь у Грен­ландії, чи що.

- Де ж то такі універ­си­те­ти за гра­ни­цею? Щось я не при­га­даю. Мо­же, во­ни десь на кар­ти­нах на­мальовані… в яко­мусь му­зеї або в кар­тинній га­ле­реї? Але я цього не ба­чи­ла навіть між кар­ти­на­ми її дрез­денській га­ле­реї… Не при­га­даю…

- Які там на­мальовані? Бу­де­мо вчи­ти на­род ре­мест­ва, як оті дві навіжені наші сусіди То­польські: поїха­ли в Фінляндію, вив­чи­лись там тка­ти по­лот­на та вер­ну­лись у Пол­тав­щи­ну й десь у яко­мусь місті засіли за верс­та­ти і вчать за но­ви­ми ма­леньки­ми верс­та­та­ми мо­ло­диць та міща­нок. От що!

- Та ці ж пан­ни То­польські, це ж навіжені лю­де! Це якісь ви­род­ки! - крик­ну­ла Нас­ту­ся. - То це, пев­но, во­ни й ме­не по­са­дять за верс­тат, щоб я день і ніч тор­ка­ла ру­ка­ми підніжки та го­ни­ла но­га­ми уток з цівкою та кла­ца­ла ля­дою об на­чин­ня, не­на­че вовк зу­ба­ми?

- Атож!

- Ну, я цього не зумію зро­би­ти. Як­би вчить му­жиків гра­ти на ро­ялі, або вчи­ти їх яко­гось там штуч­ницт­ва, ма­лярст­ва або фран­цузької мо­ви.

- Я по­за­бу­вав геть усе до­чис­та! Спи­тай у ме­не, які річки та озе­ра в Ти­хо­му оке­ані, або які ост­ро­ви в Са­харі, то я тобі цього зро­ду не ска­жу. Ні однієї річки в Ти­хо­му оке­ані не при­га­даю!

- І я не при­га­даю. Спи­тай ме­не, які го­ри в Німецько­му морі або які там на­ро­ди жи­вуть в Чор­но­му та Біло­му морі, чи нег­ри, чи тур­ки; або в якій гу­бернії жи­вуть ки­ти, а в якій моржі, то цього я те­пер зро­ду не при­га­даю! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- І я не при­га­даю! В ме­не вся на­ука дав­но ста­ла в го­лові сторч, до­го­ри но­га­ми, - ска­зав Пав­лусь.

- Як же ми вчи­ти­ме­мо, ко­ли й ми самі по­за­бу­ва­ли ту на­ученість? - спи­та­ла Нас­ту­ся.

- Доведеться сіда­ти знов за книж­ки та вчи­тись вдру­ге.

- То це й мені тре­ба до­ко­неш­не сіда­ти за гра­ма­ти­ку та ариф­ме­ти­ку? - крик­ну­ла Нас­ту­ся.

- Я ж тобі ка­зав, що луч­че вмер­ти, ніж так - не жи­ти, а тільки жи­вотіть на світі, ко­ли вже й за гра­ни­цею з'яви­лись якісь навісні ви­род­ки.

- Це, пев­но, якісь страшні нові ба­ци­ли, - ска­за­ла Нас­ту­ся й при­па­ла йо­му го­ло­вою до пле­ча, хли­па­ючи.

- Не плач, моє па­ху­че сер­де­нят­ко! Ми по­же­ни­мось та й заїде­мо десь да­ле­ко, да­ле­ко! Вте­че­мо од уся­ких ду­рисвітів, од цих ту­тешніх ба­цил та бак­терій. Нічо­го не вдіємо з ни­ми!

- Не оже­ниш­ся ти на мені! Не бу­деш ти мій, а я твоя! Та­то по­зав­чо­ра мені ка­зав, щоб я й у го­лові собі не пок­ла­да­ла ви­хо­дить за те­бе заміж: ка­зав, що ти який­сь ви­ро­док ко­лись слав­ної ко­зацької сім'ї, що ти маєш при­любність до карт та гульні, що ти де­ка­дент, п'яни­ця й шах­рай, ні до якої праці нез­дат­ний, що ти гультяй, ле­да­що, що ти зовсім нес­тат­ко­ви­та лю­ди­на, що з те­бе за­то­го вий­де який­сь тор­бох­ват, бо­сяк, - од­но сло­во, що ти про­па­ща лю­ди­на.

- Сам він шах­рай та злодій, а не я! - кри­ко­нув Пав­лусь, мов опе­че­ний, і схо­пив­ся з стільця. - Це не твій та­то, а кат для те­бе й для ме­не, бо сам при­лю­бив­ся до гро­шей, та й годі.

Він за­веш­тав­ся, за­ме­ту­шив­ся, забігав по кімнаті, не­на­че по­ра­не­ний лев. Гор­до­витість, зо­бид­же­не са­мо­любст­во, крив­да в час лю­бові, - все це збу­ри­ло йо­го ду­шу до са­мо­го дна.