Читати книгу - "Без пуття, Нечуй-Левицький"

- Цить, навіже­на! Ото на­ка­за­ла, на­го­во­ри­ла три мішки гре­ча­ної вов­ни! Це ти, пев­но, вже з ума зійшла або з глуз­ду з'їха­ла! Не слу­хай її, ве­ли­кий, світлий Буд­до! Во­на збо­же­воліла! - ска­зав Пав­лусь.

- Я й не слу­хаю її, а пе­редніше вис­лу­хаю вас, ми­лий кра­су­ню! Як ва­ше здо­ров'ячко? - спи­тав док­тор у Пав­лу­ся Ма­лин­ки.

- Хвалить бо­га, аж виб­ри­кую, бо оце тільки що об­ро­ку наївся. Ос­ту­пись, будь лас­ка, а то ще вбрик­ну й те­бе, пре­по­доб­ни­ку. Ти ду­маєш, я не знаю, хто ти? Ду­ри вже ко­го дурнішо­го, а не ме­не. Ти ве­ли­кий Буд­да! От хто ти єси!

- Ой ні! Це не свя­тий Буд­да. Це який­сь тю­ряж­ник хо­че мор­ду­вать ме­не й мо­го Пав­лу­ся, - обізва­ла­ся Нас­ту­ся.

- Ой ли­шеч­ко! Тут од­ра­зу ста­ло по­ночі, мов у тюрмі. Я те­бе лед­ве ба­чу, моя ря­ба Спіднич­ко. «Чад і Па­ща! Ди­ха Чор­не». Нас­ту­сю, моя Спідни­це, моя шов­ко­ва Ковд­ро! де ти? Щось Чор­не без­си­ло туп­читься, кла­ца зу­ба­ми, шар­па за ру­ки. Хи-хи-хи! А я сміюся з те­бе. Бла­кит­ним світом го­рить моє сер­це, світлом «чу­лості» й Ковд­ри. А мої, взяв­шись за ру­ки, співа­ють Дум­ки, легкі, горді. Душі наші, зо­ло­та Пан­чо­хо, - те­пер з гнівним сміхом пе­рест­ри­бу­ють без за­ва­ди че­рез го­ло­ву Чор­но­го і ле­тять у вічність, і цілу­ються з Лю­бов'ю людськості без «роз­па­чу» з вірою в тінь най­кра­щої. «Чор­не» туп­читься, лю­тує, дря­па ру­ки. Ти­хо. Мерт­во. Ковд­ро! де ти? Світлом гор­дості го­рить ду­ша, аро­ма­том тер­на, віковічно­го страж­дан­ня па­шить моя ду­ша. О! фос­фо­рич­но світяться - «ду­каті» очі, бриз­ка піна. Чор­не дмух­ну­ло і Со­ром з'явив­ся. Кров пок­ри­ває білі зна­ки зубів. Па­ща. Чор­не. Хи-хи-хи!! Чор­не дих­ну­ло, со­ром зів'яв. Чую кро­ки чиїсь у меш­кані (житлі). Так це, Буд­до, такі в те­бе відсот­кові відно­си­ни пе­ресічно в відсот­ках і до­роб­ку на­шо­му за на­шу Лю­бов, за Віру в те­бе? Да! Чу­дес­но! Хи-хи-хи! - гук­нув Пав­лусь, міша­ючи уся­кові мо­ви.

1900 ро­ку. Київ.