Читати книгу - "Люба моя Лісистрато, Андоніс Георгіу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
НАУКОВЕЦЬ: Кумедно? Чому?
АНДРЕАС: Висохла криниця, ще й без води. Замурована. Що там може бути небезпечного? (жартуючи) Щонайбільше — вона могла бути притулком якихось привидів.
(Сміється, а Науковець дивиться на нього розгублено.)
АНДРЕАС: Мій тато хоче знести і садибу, і садок, а на їхньому місці побудувати багатоповерхівку. А дідусь йому (копіює): «Лише через мій труп». А батько йому (копіює): « Ну, чекати недовго лишилося!». І завжди після цього вони починають сваритися. А потім сидять і дивляться такі один на одного...
НАУКОВЕЦЬ: Можу уявити. А ти?
АНДРЕАС: А що я?
(Показує рукою йому сад.)
АНДРЕАС: А це... Сад. Мені він подобається. Дуже. Хай би його не чіпали. Звісно, за умови, що ним буде хтось займатися. Та якщо йому судилося зникнути, що ж, хай так і буде.
НАУКОВЕЦЬ: Не через твій труп?
АНДРЕАС: Ні, звісно (сміється).
НАУКОВЕЦЬ: Завершуєш школу?
АНДРЕАС: Так. (пауза) Потім учитимуся ще.
(пауза; Науковець схвально киває головою)
АНДРЕАС: Закордоном, ясна річ.
НАУКОВЕЦЬ: Гарна ідея.
АНДРЕАС: Я знаю, але ніхто з них не хоче, щоб я їхав. Бо побоюються, що я не повернуся, і загалом мають рацію.
НАУКОВЕЦЬ: А ти не повернешся?
АНДРЕАС: Що тут робити? Я хочу жити за межами саду. Подорожувати скрізь... Жити по всьому світу. Сюди приїздити лише у відпустку; тут тільки відпустки гарно проводити.
НАУКОВЕЦЬ: А як до цього ставиться твій дід?
АНДРЕАС: Навіть і чути не хоче! Батько залякує, що не платитиме за університет. Мама обіцяє купити автівку, якщо я погоджуся залишитися на навчання тут.
НАУКОВЕЦЬ: Аж автівку! Вона молодець!
АНДРЕАС: Та мені так чи інак її купили б.
НАУКОВЕЦЬ: Теж правда.
АНДРЕАС: Тепер обіцяє ще й квартиру на додачу, житимеш сам, як хочеш. Таке...
НАУКОВЕЦЬ: А ти хочеш..?
АНДРЕАС: А я хочу поїхати звідси.
НАУКОВЕЦЬ: Схоже, зрештою, вони доб’ються свого.
АНДРЕАС: У жодному разі!
НАУКОВЕЦЬ (пошепки, наче побажання, якого ніхто не має почути): Хай би так і сталося... і вони не командували тобою[14]... (уголос) Ти станеш чужинцем.
АНДРЕАС: Як ви сказали?
НАУКОВЕЦЬ: Там, куди ти приїдеш, ти будеш чужинцем.
АНДРЕАС: Я знаю. (пауза) Проте не переймаюся цим (пауза). Звикну.
НАУКОВЕЦЬ: А ті, хто вже там живе, вони до тебе звикнуть?
АНДРЕАС: Так, а чом би й ні?! Я легко знаходжу друзів.
НАУКОВЕЦЬ (сміючися): Та я бачу. Ну, хай тобі щастить у всьому.
АНДРЕАС: Дякую. Ви сказали, що ще навідаєтеся?
НАУКОВЕЦЬ: Обов’язково.
АНДРЕАС: Тоді ще поспілкуємося.
НАУКОВЕЦЬ: Чом би й ні? (пауза) Як тебе звати?
АНДРЕАС: Андреас, звісно.
НАУКОВЕЦЬ: Звісно?
АНДРЕАС: Це ж ім’я мого діда.
НАУКОВЕЦЬ (із виглядом, ніби знав про це): А... так.
АНДРЕАС (із загадковим виглядом показує йому клубки): Він плете.
НАУКОВЕЦЬ (здивовано): Твій дідусь?
АНДРЕАС: Так... Каже, що це його заспокоює, допомагає думати, ліпше так концентрується... Мене це не напружує. Він мені навіть светра сплів!
(бачить, що Науковець дивиться на нього з подивом) Складно повірити, еге ж? (сміється)
НАУКОВЕЦЬ (сміється): На якусь мить подумалося, чом би й ні?
АНДРЕАС: Вони бабусині. Вона сиділа і постійно плела, поки дід порався в саду. Коли вона померла, він залишив усе, як було. (схвильовано) Її, думаю, йому дуже не вистачає.
(заходить пан Андреу)
ПАН АНДРЕУ (холодно до Науковця): Ви й досі тут? Мені здалося, що ми про все вже поговорили.
НАУКОВЕЦЬ: Маєте рацію, з вами ми про все вже поговорили, але я розмовляв із Андреасом.
ПАН АНДРЕУ (розлючено дивиться на нього, але раптом помічає розмотані клубки й повертається до Андреаса): А ти що наробив? Хіба я тобі не казав безліч разів, не переплутуй тут мені нічого? Що оце таке?
АНДРЕАС: Казав, казав, я забув просто, ходімо, діду, облиш це, потім...
ПАН АНДРЕУ: Геть не слухаєш мене; робиш, що заманеться.
АНДРЕАС (сміється, кепкує з нього): Завжди!
ПАН АНДРЕУ: Коли вже ти за розум візьмешся?
АНДРЕАС: Ніколи.
ПАН АНДРЕУ: Візьмешся, візьмешся. (повертається до Науковця, грубо, по-хамському) Сподіваюся, бачу вас востаннє.
НАУКОВЕЦЬ: І все одно до нових зустрічей.
АНДРЕАС (схоплюється, по-дружньому): І я сподіваюсь, що ми ще поспілкуємось.
НАУКОВЕЦЬ: Обов’язково.
Різко настає темрява.
Колись була я лісистратою
(Текст для сцени)
Дійові особи:
ЛІСИСТРАТА
МІРИНА
ЛІСИСТРАТА: Колись була я Лісистратою[15] — га, га, га
(пауза)
Старий жарт, але й досі смішно
(Механічний сміх, що лунає так, наче відкривають консервну бляшанку.)
бачу з монітора свого комп’ютера ракети, стрункі, лискучі ракети, вони сяють на сонці, багато ракет, що вишикувалися одна за одною, готові гордо злетіти й розітнути небо, зараз вони на землі, біля них дітлахи, діти з учителями, слухняні й усміхнені дітки, веселі, хтось тримається за руки, у них із собою кольорові фломастери, вони пишуть, пишуть на ракетах, так, їм відомо, що це таке, так, вони знають, для чого ракети, знають, як вони вибухають, як убивають, малюють на них квіточки й сердечка, пишуть вітання, багато вітань, посилають привітання іншим дітям, цьомки-бомки, туди, де ракети впадуть, тим дітям, яких вони вб’ють, ці ракети, коли злетять, коли здіймуться гордо в повітря, бачу їх на комп’ютері, по телевізору, на його велетенському екрані, у моїх численних і розумних мобілках, по всіх моїх екранах, live streaming! якось увечері, мов світляки розлітаються по небу, а воно — темне, де той місяць, щоб залити його своїм сяйвом, де повня, чому, коли вона потрібна, її ніколи нема, коли вона має затьмарити все?
наче красиві світляки, бух, бух, бух, одна — в будинок, бабах, інша — в багатоповерхівку, бух, іще одна — у школу, бабах, у лікарню, ще в один будинок, і ще в один, і ще, вітальня, кухня, спальня, у спальні — подвійне ліжко, над ним висить шлюбна світлина, на дверцятах шафи — костюм і гарна спідниця, ліжко, світлина, костюм, гарна спідниця, руїни і між руїн розкидані тіла, тіла в обіймах інших тіл, які навіжено біжать, кричать, плачуть і потім замовкають, ненавидять і думають про власні бомби
бух, бух, бух, бабах, бух, світляки
і тіла затоплюють вулиці, повінь, відірвані ноги, відірвані руки сунуть ними суцільними потоком, кишки, шлунки, нирки, матки, мізки, печінки, легені, серця, вени, артерії, розчавлені обличчя з розкритими ротами, засклілі очі, в яких і досі відбивається переляк, сунуть, котяться вулицями, разом із ними — столи, стільці, шафи, комоди, телевізори, холодильники, канапи, крісла, книжки, іграшки, ножі, виделки, ложки, каструлі, а з ними — картини, світлини у рамках, тут — наречена, там — наречений, ось — подружжя, родини, дідусі й бабусі з
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люба моя Лісистрато, Андоніс Георгіу», після закриття браузера.