Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

– Що, невже всі «тисячі»?! – здивувався Льонька.

– Всі, братику, всі до одної!!!

– Ото пам’ять залізна, – в Льончиному голосі вчувалася недовіра.

– Залізна-то залізна, нема питань. Але ти далі послухай… Отже, визубрив наш Мишко-Самотряс свої «тисячі», прийшов здавати вже під вечір, сів перед викладачкою-німкенею. Вона каже: «Читайте, геноссе Самотрясов». Ну, Мишко наш і почав шпарити напам’ять – тільки очима з боку в бік водить, імітує, старається щосили. І тут… треба ж такому статися… світло згасло, взяло та й згасло…

– Як?!

– А отак, братику: вирубалося! Десь пробки повибивало. Ну, ясна річ, Мишку нашому тут би й зупинитися. Але ж він злякався, що як світло увімкнуть, то викладачка скаже: «Читайте звідси», – а він же може тільки безперервно від початку до кінця… Отож, розгубившись абсолютно, наш Мишко продовжує шпарити напам’ять визубрений текст. Німкеня спочатку не в’їхала, а потім і запитує: «Геноссе Самотрясов, ви що, в темряві бачите?!»

Обидва реготали так, що мало не подавилися їжею. Рафка до того ж регулярно повторював: «В темряві бачите… в темряві бачите… Отакої». Робітники з-за сусідніх столиків почали з цікавістю озиратися на веселих практикантів. Але зовсім несподівано Льонька припинив сміятися й мовив:

– А знаєш, Рафко… Дарма ми так.

– Що дарма? – не зрозумів той.

– Дарма над Мишком-Самотрясом кепкуємо. Він і справді молодець.

– Ти чого це раптом?! – здивувався Рафка.

– А того, що це добре, що Мишко-Самотряс примусив нас також інші підприємства відвідувати.

– Добре?! Ти кажеш, добре?!

– Кажу, так.

– Та що з тобою сталося, Льонько?! Чи ти від спеки вже зовсім… того?..

– Ех, Рафко, що не кажи, але в Запоріжжі мені сподобалося. Тут же суцільні промислові гіганти, все таке потужне, таке… Отож я й вирішив…

– Що?..

– Після захисту диплому сюди розподілитися.

– Сюди, в Запоріжжя?!

– Так.

– Але ж… У тебе ж батьки в Києві живуть, навіщо тобі Запоріжжя здалося?! Ну, припустімо, я для вас сьома вода на киселі – твій брат троюрідний, мені Київ не світить. Але ти?.. Там же вся мішпоха19 твоя живе: батьки, сестриця Гатя, дідусь Арон… Ти що, справді перегрівся?! То випий компотику й розслабся…

– Ні, Рафко, я не перегрівся. Це на повному серйозі.

– Але навіщо?..

– У мене мама знаєш яка?

– А яка у тебе мама?! Добра мама, просто прекрасна. Дай боже всякому такої мами, як тітка Соня.

– Вона у мене дуже вольова і принципова, – зітхнув Льонька, підсуваючи до себе склянку з теплуватим компотом. – От у КПІ, наприклад, вона ж мене піти напоумила. Вона, а не хтось інший.

– І що, скажеш, зле тобі від цього зробилося?

– Та ні, не зле, – випивши рідину, Льонька почав виколупувати виделкою зі склянки й їсти розварені фрукти, при цьому не припиняючи говорити: – Просто я боюся, що мама мене дресируватиме, як те щеня.

– Як ти… Негуса свого?

Рафка про всяк випадок трохи відсунувся, бо знав, що на давню історію про пса-героя троюрідний брат і досі реагує доволі-таки болісно. Однак попри очікування, Льонька відповів спокійно й розважливо:

– Так, як я видресирував свого Негуса. А я не хочу. Що завгодно, тільки не це. Тож проситимусь після диплома до Запоріжжя, це вирішено.

Рафка промовчав, бо при всій своїй балакучості явно розгубився. Тепер він зрозумів нарешті, що останнім часом троюрідний брат здавався надто замисленим, зануреним у себе зовсім не через майбутнє злиття їхнього факультету з мехмашем. Аж ніяк! Насправді Льонька потайки обдумував, як би після диплома розподілитися в Запоріжжя. От же ж хитрун!..

– Тільки дивись мені, не пробовкнись у нас удома завчасно. Не хочу, щоб уся мішпоха дружно кинулася мене відмовляти. То як, не здаси брата?..

– Звісно ж, можеш на мене розраховувати. Я тебе не здам нізащо, – кивнув приголомшений Рафка.

– Дякую, братику, – щиро усміхнувся Льонька, – я так і знав, що в разі потреби на тебе можна розраховувати.

Арсенал «Редстоун», околиця Гантсвіла, округ Медісон, штат Алабама, США, 11 вересня 1955 року

– Вітаю, містере Браун!

– Вітаю з отриманням американського громадянства!

– Тепер ви нарешті перетворилися на повноправного янкі!

Ці та інші подібні привітання сипалися на нього звідусіль, немов сніг з неба в ніч на Різдво. Здавалося б, він мав радіти. Справді, надто багато таких, як він і його люди, тепер віддувалися за катастрофу Третього райху, що сталася рівно десятиліття тому. Його ж – Вернера фон Брауна разом з однодумцями – взяв під крильце уряд Сполучених Штатів. Їх прихистили, пригріли, дали можливість працювати й розвивати проекти, ще в не надто далекому минулому «загострені» проти теперішніх господарів.

Отже, все добре?..

Але ж власне до Космосу йому особисто шлях перекрили!!! Як інакше розцінити ту «маленьку прикрість», що проектування ракети й першого супутника, що має відкрити перед людством новий відлік часу – Космічну еру, – віддали під патронат військово-морського флоту?! А він…

«Містере Браун, прошу правильно зрозуміти мотивацію нашого рішення. Вашу нову батьківщину – Сполучені Штати – потрібно захистити від зазіхань більшовицької Росії. Не забувайте, що Третій райх програв цю Світову війну, але ж особисто ви мали можливість утекти на цей бік Атлантики. Куди збираєтеся тікати тепер, містере Браун?.. Отже, або ви й надалі працюєте над балістичними ракетами – або… Втім, іншого варіанта все одно немає. Навряд чи потрібно пояснювати вам, чим може обернутися перемога більшовизму у всесвітньому масштабі. Цього просто не можна допустити, та й усе. Отже, використайте весь досвід, накопичений за час роботи над ракетами серії «Фау» – і нова батьківщина в боргу не залишиться! А космічні ракети… Нехай ними займаються інші. Повірте, містере Браун, так буде краще і для США, і для людства в цілому».

Що можна на це заперечити, Вернер фон Браун… себто відтепер просто містер Вернер Браун, не знав. Точніше, заперечувати він все одно намагався – просто заперечення ці до уваги не бралися. Головне полягало в тому, що не всю документацію в Пенемюнде вдалося знищити. Очевидно, все вціліле дісталося клятим більшовикам…

На це йому зазвичай заперечували: «Зате нам, містере Браун, дісталися ви з усіма вашими людьми! А це значно, значно краще. Ну от скажіть на милість, щó росіяни можуть зробити зі старими кресленнями?! Реально, без зайвих домислювань… Так, вірно: максимум їхніх можливостей – це відтворити вашу ракету «Фау-два» з усіма її недоліками, літак-снаряд