Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

До молодих соціалістів, певно, присутніх у Донсьєрі під час мого там побуту, але не знайомих мені, бо вони зоставалися поза Роберовим середовищем, тепер дійшло, що офіцери з цього оточення зовсім не були арісто, як їх у з-пишна гордовитому і дешево дотепному сенсі обзивали популо, старшини, що вислужилися з рядових, франкмасони. І так само, зрештою, не менший патріотизм офіцери зі шляхти виявляли серед соціалістів, яких оскаржували, я сам це чув у Донсьєрі, в розпалі Дрейфусової справи, у «безрідності». Патріотизм військовиків, однаково щирий і однаково глибокий, поставав у всьому своєму гарті, і тут вони були непохитні, обурюючись, як хтось важив на це святе почуття, натомість незалежні, несвідомі патріоти, не признаючись до патріотичної віри, а такими були радикал-соціалісти, не вміли збагнути, яка глибока реальність живе в тому, що їм уявлялося порожньою і ненависною формулою.

Безперечно, Сен-Лу, як і вони, звик розвивати в собі як най-правдивішу частину свого єства вміння шукати і потім організовувати найуспішніші зі стратегічного та тактичного погляду маневри, отож для них, як і для нього, життя тіла ставало чимось порівняно незначним, чимось таким, чим можна легко пожертвувати задля частини внутрішньої, того вітального ядра, яке було оточене особистим буттям, наділеним лише вартістю захисної епідерми. У Роберовій відвазі були ще своєрідніші елементи, де легко можна було розпізнати як шляхетність, що нею на початку визначався чар нашої дружби, так і спадкову нецноту, що, пробудившись у ньому згодом, поєдналася з певним інтелектуальним рівнем, вище якого він уже не міг піднестися, і вдихнула в нього не тільки хоробрість, а й таку гостру відразу до жінкуватости, що його п’янило кожне зіткнення з мужністю. Він знаходив — почуття, по-моєму, невинне — у співжитті просто неба з сенегальцями, готовими щохвилини пожертвувати собою, розумову любашність, не позбавлену певної погорди до «пижмових панків», і та любашність, хоча й видавалася йому чимось геть протилежним, насправді була не така вже й далека від любашности, навіюваної кокаїном, яким він надуживав у Тансонвілі, й геройство від якого — одні ліки доповнюють інші — зцілювало його. У його одвазі відчувалася передусім звичка до ґреч-ности, яка, з одного боку, змушувала його вихваляти інших, замовчуючи при цьому свої власні подвиги, — на противагу Блокові, який сказав йому під час нашої зустрічі: «Звичайно, ви здрейфите», хоча сам нічим не відзначився; а з другого — схиляла Робера мати за ніщо те, що йому належало: маєток, становище, ба навіть життя — і до готовности офірувати все. Словом, у цьому полягала правдива шляхетність його натури. Але стільки всього було намішано в його геройстві, що знайшлося місце й для отої нової схильности, відкритої в ньому, а також для незжитої інтелектуальної пересічности. Засвоївши звички барона де Шарлюса, Робер перейняв також, але в зовсім іншому вигляді, його ідеал мужности.

— Надовго ми влізли, як по-твоєму? — спитав я Сен-Лу. «Ні, гадаю, війні скоро кінець», — відповів він. Але й тут, як завше, аргументи наводив книжні. — «З уваги на пророцтва Мольтке, перечитай ще раз, — сказав він мені так, ніби я його вже колись читав, — декрет від 29 жовтня 1913 року про керування великими з’єднаннями, і побачиш, що за мирних часів не організовано і навіть не передбачено заміни резервів, чого не забарилися б зробити, якби сподівалися тривалої війни». Як на мене, згаданий декрет свідчив не про те, що війна буде коротка, а про сліпоту і безпорадність у прогнозуванні характеру війни авторів декрету, які й гадки не мали, що в разі позиційної війни фронт вимагатиме неймовірних витрат усілякого матеріялу і тісної взаємодії різних театрів воєнних дій.

Незалежно від гомосексуалізму, у тих, хто з природи своєї найбільший противник гомосексуалізму, є певний умовний ідеал мужности, який сповідує і гомосексуаліст, але, якщо він не людина виняткова, зрештою, тільки для того, щоб його зна-турювати. Цей ідеал — властивий деяким військовикам і деяким дипломатам — викликає страшенне роздратування. У найнижчому своєму об’яві це звичайна шорсткість добряги, не охочого показувати зворушення під час прощання із приятелем, який може полягти; добрягу душать сльози, але ніхто цього не помічає, бо він маскує свою хіть дедалі більшим збудженням, яке нарешті розряджується у хвилю розлуки вигуками: «Ну, сто чортів тобі в пельку! Обійми ж мене, ідіоте, і візьми цю саковку, вона мені заважає, от сліпа дурнота!» Дипломат, офіцер, муж, свідомий того, що тільки праця на рідній ниві цінується, і при цьому кохаючись у «хлопчині» з посольства чи з батальйону, байдуже, помер той «хлопчина» від тифу чи від кулі, виявляє той самий нахил до муж-ности у зручнішій, витонченішій, але, власне, не менш огидній формі. Він не стане оплакувати «хлопчину», він знає, що скоро згадуватиме про нього не частіше, ніж співчутливий хірург, який, проте, журиться, хоча не показує свого горя, того вечора, коли помирає від зараження крови хвора дівчинка. А якщо дипломат, бувши письменником, розповість про цю смерть, то не зізнається у своєму горі; ба ні! — передусім задля «чоловічої стриманости», а потім задля художнього такту, що спонукає зображувати маскувальні емоції. Разом із колегою він чуватиме біля небіжчика. Жоден з них і словом не прохопиться, як йому важко. Вони розмовлятимуть про справи посольства чи батальйону, і то докладніше, ніж зазвичай. «Б*** сказав мені: «Не забудьте, що завтра приїжджає з інспекцією генерал; постарайтеся, щоб ваші люди виглядали охайно». Він, завжди такий лагідний, звертався до мене незвично сухо, я зауважив, що він уникає мого погляду. Сам я теж нервувався». І читач розуміє, що ця сухість у голосі, — то смуток тих, хто не хотів би мати засмучений вигляд, що було б смішне, якби не було таке дратівне й огидне, бо саме так побиваються люди, переконані, що скорбота— це непотріб, що життя — це щось важливіше, ніж розлука тощо, ось чому люди душею й тілом віддані померлому, створюють ефект брехні, ефект небуття того, що є,— так торгівець каштанами в цукрі, приносячи їх нам на Новий рік, поздоровляє: «З Новим роком, новим щастям!» — глумливо, а все ж поздоровляє». І ще один епізод на завершення згаданої