Читати книгу - "Варта у Грі, Наталія Ярославівна Матолінець"

Щойно всі сіли в салон, як Варта схопилася за телефон: тут уже була мережа. Отож, якщо Златан писав їй чи дзвонив...

— І що-що? — Дикоросла покосилась на екран її мобільника теж. — Мама твоя, мабуть, уже не тямиться від хвилювання.

— Я сказала, що йду на концерт із тобою, — відповіла Варта машинально.

Нових повідомлень і дзвінків не було.

Чаклунка повагалась трохи, але потім влучила момент, коли подруга взялася доймати Мілена, і швидко набрала повідомлення Златанові.

«Ми це зробили. Дякую».

Нехай він і змусив її пропустити збори із суддями вчора, але все ж допоміг.

Варта ще на кілька хвилин бездумно втупилася в екран, очікуючи на відповідь. Проте потім вирішила, що о другій ночі навіть у проклятих чехів, мабуть, заведено спати.

Розділ 4

Музейні одкровення

— Ви ж не вплуталися в Гру, Аґато Станіславівно, правда ж?

Коли мама називала її людським іменем та ще й таким тоном, Варта відчувала острах і певність, що її вже викрили. Внутрішній голос стискався до маленької намистинки і забував про те, що вона — дуже нехороша темна, яка вже давно повнолітня за законами магів і людей.

— Хто це дурниці несе? — спитала Варта зневажливо і зазирнула до кухні, де парував майбутній обід. — Таєва тітка?

— Сто років не бачила вельмишановну Олену! Поза тим, ти три ночі гуляєш десь, — зауважила мама, не відриваючись від розкручування крихітних баночок зі спеціями. — І куди це зник базилік?

— Поняття не маю. І не бачу нічого дивного в літніх гулянках. Що мені — чекати осені, щоби побачитися з друзями?

— А ще ти завжди починаєш агресивно захищатися, коли кажеш неправду... О, знайшовся, паскудо! — мама розсміялась, вихопила з найдальшої полички зелену банку і підкинула її в долоні. — Будь обережна, — кинула вона Варті, блиснувши в її бік стурбованим поглядом. — Гра надто кривава і небезпечна. Хоча я розумію, що молодь прагне долучитися до неї. Особливо враховуючи, як старанно вас із дитинства напаковували інформацією. Ніби це все принесе комусь могутність і все таке... — мама здмухнула з тонкого аристократичного носа світлі кучері. — Але минулого разу вона принесла нашій сім’ї лише багато болю.

— Це сталося століття тому, — відповіла Варта пошепки, відчуваючи, як на неї насувається материн тиск. — Не тут. Не з нами. Ще б згадала Середньовіччя... Я здатна сама розібратися з тим, що мені робити.

— Безперечно. Якби я намагалася контролювати свою темну донечку, то ризикувала б виростити з неї безвольний фікус, — материн голос знову став безтурботним. — Але повір, Гра не варта жертв. Полювати за химерним бажанням у наші дні взагалі смішно. А енергія наприкінці вивільниться так чи інакше.

— Та вивільниться, — буркнула дівчина. — Але мене більше турбує влада у Конгломераті. Якщо більшість отримають світлі, то нам не буде спокою... Влада світляків не принесе нічого хорошого, — впевнено відповіла дівчина, сіпаючи медальйон на шиї. До початку Гри вона не часто замислювалась про можливість такого розвитку подій. Але криваве вбивство Софікоди відкрило їй очі на те, що світляцькі виродки ладні піти навіть на щось таке, що цілковито суперечить їхній показній філософії.

— Влада буде змінюватися завжди. Тим більше зараз не Середньовіччя ж — сама казала, — скептично відповіла мама. — Навіть якщо вони й переможуть, то не винищать нас під корінь. Інші конгломерати цього не дозволять. Максимум — це певні обмеження... Минула Гра завершилась нічиєю, і всіх це влаштовувало. Я певна, судді зацікавлені в тому, щоб так було й тепер. Толерантність нині в моді.

Варта не стрималась і застогнала:

— Ма-ам, не існує жодної толерантності. Тільки видимість, яку створюють тоді, коли це зручно. І взагалі — мені потрібна моя магія! А не всякі світляцькі обмеження на неї! А ті судді взагалі дивні.

— Вони знають, що роблять, — відповіла мама безтурботно, посипаючи суп спеціями. — А в тебе молода кров, от і пульсує. Втім, тому тільки така кров і живить мітки. А якби ти одружилася з тим гарненьким алхіміком, з яким ви гуляли на третьому курсі, то, може, вже й не турбувалася б через усе це. Як ось я.

Варта знітилася, проте вирішила не продовжувати тему. Їй не хотілося говорити ні про невдалі стосунки, ні про материну слабкість. Батьки колись були сильними чародіями. Але їхня сила дуже виснажилась — як стається з усіма після народження дітей. Тому правлінці з конгломератів майже ніколи не заводили сімей, щоб міцно тримати енергію у власних руках, а не передавати її наступному поколінню.

От тільки діти Тарновецьких, які випили їхню магію, зникли теж.

Варті ніколи не розповідали, що саме сталося, проте вона знала, що до того, як почалося її життя в цьому домі, тут були інші діти. І їх більше нема.

Сама вона не могла згадати, як потрапила сюди. Іноді їй ввижалися спогади зі справжнього дому. Спогади спліталися в клубок кольорів і звуків, з котрих вона вирізняла темно-зелені штори і візерунчастий паркет. Хвилі мережив. Дзвінкий звук роялю. Різьблені високі келихи... Втім, можливо, то був просто сон. Мама й тато не знали нічого про справжніх Вартиних батьків. Та й удочерили її в ранньому дитинстві, тому, властиво, у неї ще не мало б бути чітких спогадів...

— Ну, і коли ти приведеш його на вечерю? — безтурботний материн голос вирвав її з роздумів.

— Кого? — спантеличено спитала Варта.

— Того, задля кого ти одягала вишневу сукенку. І він ще привіз тебе посеред ночі на шикарній автівці.

— Мамо, годі, — відчеканила дівчина. — Це було суцільне непорозуміння. Не хочу навіть згадувати.

Мама зиркнула на неї з грайливою підозрою:

— Сподіваюся, це «непорозуміння» не світле? Бо ти правила знаєш.

— Годі.

— Ми з татом, звичайно, будемо тебе підтримувати в будь-якому разі, але що скажуть твої любі польські тітки на весіллі? Та вони проклянуть вас обох до третього коліна!

— Я б не кликала польських тіток на весілля, навіть якби одружувалася з найкрутішим темнив у місті, — Варта погано пригадувала їх, але й ці спогади були суцільно негативними. Старі, як світ, «цьотки», які жили десь у