Читати книгу - "Хіть, Ельфріда Елінек"

плодяться й розмножуються, як закликає їх Папа Римський. Молодь рятується втечею, і батьківські прокльони, важкі, як удари сокири, женуть її по порожніх хлівах і сараях. Фабрика цілує землю, в якої вона, надто захланна, відібрала людей. До федеральних лісових угідь і державних дотацій нам варто ставитися зважено. Папір потрібен завжди. Бачите, без мапи місцевості наші кроки привели б нас на край прірви. Жінка розгублено ховає руки в кишені халата. Її чоловік зайнятий головно людьми, позбавленими зайнятості, повірте мені, він пам’ятає про них і зживає їх зі світу.

Біля витоків гірського струмка ще не почали навчатися плавання хімікалії, тут борсаються лише жалюгідні фекалії людини. Струмок скаче по своєму ложу, супроводжуючи жінку. Схили чимраз крутішають. Там, обабіч попереду, за поворотом, зламана лінія ландшафту знову зростається в ціле. Вітер дедалі холоднішає. Жінка йде, згинаючись від зустрічного вітру. Чоловік сьогодні вже двічі запускав її копняком. Потім його акумулятор таки розрядився, і він величезними стрибками подолав усі перешкоди, що відокремлюють його від фабрики, залишивши їх під своїми колісьми. Ґрунт скрегоче під ногами, проте земля не розмикає своїх іклів. На цій висоті вона не викидає із себе нічого, крім кам’яних осипів. Жінка давно вже не відчуває ніг. Ця дорога впирається в маленький тартак, який здебільшого просто стоїть. Кому нема чого кусати, тому нема чого й розпилювати. Ми тут самі. Нечисленні хатини й халупи обабіч дороги рівноцінні й схожі одна на одну. Над дахами тягнеться старий дим. Мешканці сушать біля грубки струмки сліз. Поруч із убиральнями у дворі височіють купи відходів, валяється емальований чан, придбаний років п’ятдесят тому, або й давніше. Стіс дров, старі ящики, кролячі клітки, з яких течуть ріки крові. Коли вбиває людина, то вбивають вовк і лисиця, її великі першообрази. Вони крадуться до закутків хліва, оповиті пітьмою. Вони з’являються тільки ночами. Свійські тварини підхоплюють від них сказ і кусають людей, своїх господарів. Вони призначені на їжу один одному.

З нашого місця ми бачимо крихітну фігурку жінки наприкінці її шляху. Сонце вже опустилося дуже низько. Воно неспритно котиться у бік стрімких скель. Серденько її дитини б’ється десь в іншому місці, б’ється в ім’я спорту. Син цієї жінки, дитя людське, щиро кажучи, дуже боягузливий. Він намагається вибирати пологіший спуск, і його криків уже давно не чутно. Уже тепер жінці час було б повернути назад, адже там, попереду, залишився тільки Він, той, хто висить на хресті, — висить, виявляючи страждання, що залишає в тіні всі інші муки. Маючи перед очима цей прекрасний вид, не знаєш до пуття, чи варто нескінченно продовжувати мить і заради неї відмовитися від решти часу, що його тобі ще треба прожити. Фотографії часто будять у нас таке враження, зате потім ми дуже раді, що ще живемо й можемо ці фотографії розглядати. Справа стоїть не так, начебто ми можемо відправити поштою час, який нам іще залишився, й одержати за це рекламний подарунок. А проте, все починається спочатку й не кінчається ніколи. Люди йдуть на поля й хочуть захопити із собою враження, що здобули їхні втомлені ноги, бродячи по землі. Навіть діти не бажають нічого іншого, крім як просто існувати й по можливості швидко опинитися на схилі, тільки-но вони вискочили із крісла підйомника. Ми зводимо безневинний дух.

Дитина цієї жінки ще не здатна бачити далі свого носа. Її батькам доводиться робити це за неї, їм навіть доводиться прочищати хлопцеві носа. І вони моляться про те, щоб їхня дитина втерла носа всім іншим. Іноді син, з очима на мокрому місці, ще тягнеться губами до матері, впівоберта відвернувши обличчя, уже звільнений від ярма своєї скрипки. А що ж його батько? У барах готелів окружного міста він базікає про тіло своєї дружини як про витвір якого-небудь суспільства, спонсором якого виступає його фабрика, хоча незабаром він буде змушений покинути раціональну лігу. З губ батька з різким запахом злітають слова, яких не відшукаєш у жодній книжці. Зовсім не годиться так замусолювати живу людину, а потім зовсім навіть і не читати її! Час нічого не може вдіяти з таким-от чоловіком, він знову й знову заявляє про себе. Боже свідче, його не приб’єш!

Рано-вранці жінка розгублено бродила у своєму сні наяву, у власному будинку, де очікувала чоловіка, щоб він узяв її слід і облизав. Який сік він питиме — апельсиновий чи грейпфрутовий? Він роздратовано тицяє пальцем у варення. Передбачається, що вона до вечора чекає, поки він з’явиться, аби тицьнутись у неї головою. Він використовує особливу техніку багато років поспіль, і цього разу в них усе вийшло чудово, чи не так? Нехай хто-небудь спробує влучити в ціль так само вправно, як він. Чоловіки вже народжуються із прицілом у грудях, і батьки відправляють їх у далекі краї для того, щоб там чоловіки стріляли в інших людей.

Земля взялася міцною кригою. Втомлений гравій розсипано по плитах, немовби хтось щось втратив у цьому кліматі. Громада розпорядилася посипати дороги гравієм, щоб автомобілі не пошкодили собі шин. Людські шляхи не посипані нічим. Безтурботна прогулянка безробітних із їхньою легкою ходою лежить тягарем на бюджеті, але не тисне на сніг. І хтось, чиї руки вже зайняті келихами з вином і переповненими тарілками з холодними закусками, розпоряджається їхніми долями. Політикам теж доводиться тримати нарозхрист свої серця, що хлюпають через край. Жінка ступає по узбіччю. Тут діє закон каталізатора: якщо не додати грошей, навколишнє середовище не відреагує на нас, честолюбних подорожан. І навіть ліс приречений на смерть. Розчиніть вікна й впустіть свої почуття! Жінка покаже вам, на що хворіє чоловічий світ.

Безпомічно загрібаючи руками, Ґерті стоїть на кризі, виставляючи себе напоказ. Вилоги халата розвіваються на вітрі. Вона хапається за повітря. Крячуть ворони. Вона викидає руки вперед, немовби посіяла бурю й ніяк не опанує вітру, який підіймається навколо неї в День матері або біля водопою її плоті, коли губи чоловіка пірнають під обрус, щоб поласувати досхочу. Жінка завжди йде за матір’ю-землею, з якою її часто порівнюють, іде, щоб розкритися й поглинути чоловіче єство. Може, прилягти ненадовго просто в сніг? Ви не повірите, скільки пар взуття залишилося в цієї жінки вдома! Хто постійно надихає її купувати чимраз нові сукні? Пан директор уважає за людей тих, кого можна споживати або зробити споживачами. Так тут розмовляють з людьми, позбавленими роботи, з тими, ким харчується фабрика й хто сам теж хоче їсти. Директор подвійно цінує їх, якщо вони