Читати книгу - "Зелені мартенси, Іоанна Ягелло"

Наші розмови з Міхалом стають дедалі цікавішими. Одного дня ми написали есемеси з інших двох номерів, тобто мого й Майки. Спочатку від мене. Після довгої дискусії пишу в телефоні:

«Привіт, пам’ятаєш мене?»

Приходить відповідь:

«Гмм…»

Тобто: не пам’ятає, але хоче підтримати розмову.

«Це Анджела», — пишу.

— І що додати? — питаюся дівчат.

— Напиши, що ви познайомилися на дискотеці.

— А якщо він не ходить на дискотеки?

— Де там не ходить, шанси, що він там жодного разу не був, мінімальні, — каже Зуза. — Мій старший брат не дуже любить дискотеки, але іноді ходить, бо друзі ходять. Повірте мені, у певному віці не знайдеш нікого, хто взагалі ніколи не був на дискотеці.

— А принаймні шкільній, — додає Майка.

Хихочемо. Теж мені. Такий хлопець, як Міхал, на шкільні дискотеки вже точно не ходить.

«Ми познайомилися на дискотеці».

Тиша. Ми присідаємо мовчки над телефоном. «Анджела? А мені здавалося, що Йоля».

— Дівчата, він з кимось познайомився на дискотеці, але її інакше звали.

«Насправді Йоля, — пишу. — Але я волію Анджела, це моє друге ім’я».

«Анджела дуже гарне, — відписує. — Це означає ангел».

Ми в такому захваті, аж страх. Це краще за будь-яку комп’ютерну гру, бо, з одного боку, відбувається насправді, а з іншого — можна удавати із себе будь-кого.

«Надішли свою фотку», — пише.

І тут ми панікуємо. Адже ми уявлення не маємо, як виглядала Анджела.

— Я знаю! — вигукує Зуза й вириває в мене телефон.

«У мене заблоковані емемеси», — пише.

— Заблоковані емемеси! — верещить Майка. — Ти здуріла. Не можна мати заблокованих емемесів!

— Та ну, усе можна. Чому ні?

— Треба було йому написати, що камера в телефоні зламалася або щось таке.

Ми сперечаємось, а повідомлення тим часом пішло. Я швидко дописую: «Окрім того, ти мав би пам’ятати, як я виглядаю».

Хихочемо.

«Вродлива блондинка з ногами до неба».

Я качаюся від сміху. Лягаю на траву й качаюся. Що як що, а вродлива блондинка з мене — як із хвоста сито. Чи як воно там.

— Ой-ой, ноги до неба! — регоче Зуза.

— Що ти хочеш від моїх ніг? — ображаюся я.

«Ти, здаєця, вчишся на медичному?»

— Здаєця! — регочемо ми ще більше. — Щось, здаєця, цей твій Міхал дуже вчений, ні?

— Слухай, Майко, а що коли б ти зараз від себе вислала? Думаєш, він зорієнтується, що це знову я, чи інший номер?

«Так, я буду лікарем», — пише Майка й вписує його номер.

Надсилає, чекаємо.

«То, може, ще якось зустрінемось?» — пише Міхал.

Не зорієнтувався. Або вирішив, що в мене два номери.

«Може», — відповідає Майка.

Протягом наступних днів, зустрівшись, ми читаємо всі ці есемеси й думаємо, що писати далі. До Зузи він уже взагалі не пише, переважно до Майки, і мені навіть трохи прикро, бо це ж я почала, але, мабуть, він зберіг той останній номер. Звісно, ми разом вигадуємо, що йому написати, і разом сміємося із цього, та все ж.

Він питає про все: про вік, де живе ця Анжела, яку музику любить слухати, тож ми вигадали їй уже цілу біографію. Що їй двадцять, мешкає в самісінькому центрі Варшави з видом на Палац культури. Що любить Емі Вайнхауз. Це я запропонувала, бо завдяки тій знайомій брата знала, хто це, і навіть те, що вона вживала наркотики й загинула трагічною смертю, принаймні раз вразила дівчат. Ну, і всяке таке. Загалом, ковбаски відійшли на другий план, ця забава затягує набагато сильніше.

Хатніми справами я вже ситий по горло, Опта продовжує хворіти, словом — ситуація фігова. На щастя, з бабусею все йде непогано. Я її щодня перевідую.

Я радий, що мама повертається в суботу, може, вона бодай ненадовго всім цим займеться, бо я вже просто не в стані. Не знаю, що вона скаже, побачивши отой рахунок за електрику, але вирішив цим не перейматися, це явно помилка — мама піде, з’ясує та й по всьому. Шкода, що я в такому віці, коли зі мною ніхто серйозно не балакає, бо я б уже, мабуть, сам усе владнав.

Нині п’ятниця. Боже, ще один день. Віка нині раніше прийшла зі школи, певне, посварилася з Орлицями, бо настрій у неї не дуже. Пішла до себе й слухає музику в навушниках.

Раптом хтось дзвонить, і я у вічко бачу, що це Орлиці. Ого, мабуть, прийшли вибачитися.

— Добридень, — каже одна з них. Я не пригадую, як вона зветься, зрештою, я й так їх завжди плутаю. — А Вікторія вдома?

— Вона в себе. Будь ласка, заходьте.

Стукаю до Віки, сестра виходить набурмосена, певне, думає, що я її примушу мити посуд.

— До тебе прийшли, — кажу.

Бачу, що вона вражена, навіть перелякана. Чому власне вона ніколи їх не запрошує?

— Привіт, Віко, — озивається ота перша. Та, що балакучіша.

— Що ви тут робите?

Не дуже моя сестра вихована, доведеться їй потім сказати, що так гостей не зустрічають.

— Ми прийшли тебе провідати, бо…

— … так якось по-дурному вийшло.

Я був правий, вони точно посварилися. Я давно зрозумів, що ніколи не зможу допетрати, чому ці дівчата сваряться. Хлопці так не конфліктують.