Читати книгу - "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"

ідею як надто вже розпачливу. Дещо кращий план зводився до ґрунтовного ознайомлення із вмістом пляшок у їхньому барі, щоб Емілі, коли повернеться додому, застала мене п’яненьким і розчуленим. Тоді можна було б заявити, що я зазирнув у її записник, а потім, добряче вже під чаркою, захотів ті сторінки знищити. Власне, не надто тямлячи себе на п’яну голову, я міг би навіть зобразити постраждалу сторону, розкричатися і помахати руками, розказати, як гірко було мені читати таке на свою адресу, і то від кого — від людини, на чию любов і приязнь я завжди розраховував, людини, думка про яку допомагала мені у найскрутніші моменти мого самотнього життя на чужині. З практичного погляду цей план мав певні переваги, та щось у самій його основі, так глибоко, що мені й замислюватися про це не особливо хотілося, переконувало, що для мене він нездійсненний.

За якийсь час знову задзвонив телефон, і в автовідповідачі почувся голос Чарлі, який, коли я відповів, звучав уже значно спокійніше, ніж попереднього разу.

— Я вже біля ґейту, — сказав він. — Вибач, якщо я трохи попсував тобі кров раніше. Аеропорти завжди так на мене діють. Ніяк не заспокоюся, доки не сяду врешті біля свого ґейту. Послухай, Рею, мені тут ще одне спало на думку, стосовно нашої стратегії.

— Нашої стратегії?

— Так, нашої загальної стратегії. Ти ж розумієш, звісно, що це не той випадок, коли варто додавати чи прибирати всілякі дрібнички, легесенько прикрашати правду, щоб виставити себе у кращому світлі. Аж ніяк не час вигороджувати себе всілякими безневинними начебто побрехеньками. Ні, ні. Ти ж пам’ятаєш, правда, у чому суть твого завдання? Рею, успіх залежить насамперед від того, чи зумієш ти постати перед Емілі точнісінько таким, яким ти є насправді, абсолютно природним. Доки ти будеш триматися цієї лінії, наша стратегія працюватиме.

— Знаєш, мені взагалі навряд чи світить перетворитися тут на її кумира...

— Авжеж, ти адекватно оцінюєш ситуацію, дякую. Але мені оце прийшла до голови одна думка. У твоєму репертуарі є один дрібний нюанс, який не зовсім вписується у картинку. Бачиш, Рею, Емілі вважає, що у тебе гарний музичний смак.

— О-о...

— Так, вона саме про це говорить у тих рідкісних випадках, коли ставить мені у приклад тебе. Прибрати цей нюансик — і ти годишся на призначену роль просто-таки бездоганно. Тож пообіцяй на цю тему з нею не говорити.

— Ох, заради Бога...

— Ну, зроби це для мене, Рею, прошу тебе. Це ж не бозна-що. Просто не заводь розмови про... ну, про тих ностальгійних крунерів, які їй подобаються. А якщо вона сама про ту музику заговорить, пускай повз вуха та й по всьому. Більше я ні про що й не прошу. В усьому іншому будь самим собою. То що, можу я на тебе покластися?

— Гадаю, можеш. Так чи так, це все суща теорія. Не думаю, що сьогодні ввечері у нас буде нагода для таких балачок.

— Добре! То ми домовилися. А зараз переходимо до твоєї невеличкої проблемки. Думаю, тобі приємно буде дізнатися, що я добряче тут над нею поміркував і знайшов вихід. Ти слухаєш?

— Слухаю.

— До нас заходить іноді одна парочка, Анджела і Соллі. Вони непогані, але якби не мешкали по сусідству, то ми навряд чи з ними водилися б. У всякому разі, вони частенько до нас зазирають, переважно просто так, без попередження, на чай. І штука ось у чому: з’являються вони в різний час удень, коли виводять на прогулянку Гендрікса.

— Гендрікса?

— Гендрікс — це смердючий, геть неконтрольований лабрадор, якому до людожерства — один крок. Для Анджели і Соллі він, звісно, дитя, якого вони ніколи не мали. Чи то пак, поки що не мали, бо ж іще досить молоді, щоб завести собі справжню дитину. Але яке там, вони за своїм миленьким Гендріксом душі не чують. І от коли їм трапляється до нас забігти, миленький Гендрікс сіє у квартирі руїну, ніби розчарований грабіжник. Наприклад, перевертає торшер. Ой лишенько, та нічого страшного, миленький, ти не злякався? Ну, бачиш картинку? А тепер слухай. Десь рік тому була у нас одна дорожезна книга, подарункове таке видання з мистецькими фото всіляких молодих геїв на тлі старих кварталів північно-африканських міст. Емілі любила тримати її розгорнутою на певній сторінці: вважала, що кольори там пасують до канапи. Просто дуріла, варто було ту сторінку перегорнути. Хай там як, рік тому до нас увірвався Гендрікс і ту книжку пожував. Уяви собі, всадив свої зубиська у ту лискучу світлину і зжував сторінок двадцять, доки мамця таки переконала його книжку віддати. Ти ж розумієш, навіщо я тобі все це розказую, правда?

— Так. Тобто бачу натяк на можливість порятунку, але...

— Гаразд, розкладу по поличках. Ось що ти скажеш Емілі: у двері подзвонили, ти відчинив. Увійшла якась парочка, пес рвався з повідця. Відрекомендувалися вони як Анджела і Соллі, добрі друзі господарів, випили б чаю. Ти їх пустив, Гендрікс ошалів і пожер записник. Звучить усе дуже правдоподібно. Ну, в чому річ? Чому ти не дякуєш? Вам це не зовсім підходить, сер?

— Дуже дякую, Чарлі. Просто обмірковую ідею. Ну, по-перше, а раптом ті ваші сусіди візьмуть і справді прийдуть? Коли Емілі вже буде вдома?

— Таке можливо, звісно. Але це означатиме, що тобі має страшенно, фатально не пощастити. Коли я казав, що вони часто заходять, то мав на думці, може, раз на місяць, не більше. Краще припини прискіпуватися і подякуй.

— Чарлі, але хіба ж це не притягнуте за вуха: прибіг пес і пожував саме цей записник, саме ці сторінки?

Він зітхнув.

— Я думав, решти тобі пояснювати не треба. Звісно, варто трохи підготувати сцену. Переверни торшер, порозсипай в кухні по підлозі цукор. Усе має виглядати так, ніби Гендрікс пронісся там, наче смерч. О, тут якраз посадку оголошують. Я мушу йти. Зв’яжуся з тобою, вже як буду в Німеччині.

Доки я слухав Чарлі, мене охопило почуття, яке часом проймає, коли хтось береться переповідати свій сон або пояснює, звідки взялась он та невеличка вм’ятина на дверцятах авто. То був дуже добрий, ба навіть кмітливий план, але я щось ніяк не міг собі уявити, як і що саме говоритиму Емілі, коли та повернеться, і дедалі більше втрачав терпець. Утім, коли Чарлі вирушив на посадку, я відчув, що його дзвінок