Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

вона втратила свою привабливість і перетворилася на незграбне й похмуре створіння, яке вороже ставилося до всього світу. Це, звісно ж, добряче нашкодило її чарівності. Дівчина весь час дратувалася та скаржилася на все навколо, а її маленьке личко, набуваючи дорослих рис, ставало невдоволеним і скритним. Такою я її запам’ятав. Насправді я давненько не бачив Джуліан. Батьки обожнювали її та водночас були незадоволені донькою. Вони обоє хотіли хлопчика. Як і всі батьки, сподівалися, що Джуліан буде обдарованою, але склалося інакше. Їй знадобилося чимало часу, щоб вирости, вона майже не брала участі в сором’язливому племінному житті підліткового світу й залюбки переймалася ляльковими, а не своїми власними, сукнями в тому віці, коли більшість дівчаток починає цікавитися (і це можна пробачити) бойовим розфарбовуванням.

Не досягнувши особливих успіхів на іспитах, а надто тих, що стосувалися точних наук, у шістнадцять років Джуліан кинула навчання. Рік вона провела у Франції — не через власну жагу до пригод, а тому, що на цьому наполягав Арнольд, принаймні так мені тоді здалося. Країна її не вразила, і, повернувшись додому, Джуліан одразу забула свою поганеньку французьку та вступила на курси друкарок. Оперившись як друкарка, вона знайшла роботу в друкарському бюро якоїсь урядової установи. Коли Джуліан виповнилося дев’ятнадцять, вона раптом відчула себе художницею, і Арнольд поспіхом запхав її до школи живопису, яку вона теж кинула за рік. Після цього дівчина вступила до педагогічного коледжу, десь у центрі країни, де й провчилася, гадаю, рік або два — до того вечора, коли я побачив, як вона кидає білі пелюстки під колеса машин.

Цілісність картини знову змінилася, і лише тепер я зрозумів, що вихори білих цяток зовсім не пелюстки, а клаптики паперу. Вітер від машини, що проїхала повз нас, кинув один із них просто мені до ніг, і я нахилився підняти його. Це був фрагмент рукопису, на якому, попри нерозбірливий почерк, мені вдалося розшифрувати слово «люблю». Я перейшов дорогу й наблизився до дівчини ззаду. Хотів дізнатися, що вона бурмоче собі під ніс, і не надто б здивувався, почувши якусь незнайому мову. З кожним моїм кроком її слова дедалі більше скидалися на повторювану одну-єдину фразу. О, скарб еллінів? Скарабеї? Скраб для шиї? Отара блеє?

— Привіт, Бредлі.

Через те що вона вчилася в коледжі, а наші недільні посиденьки припинилися, я не бачив Джуліан десь протягом року, та й раніше ми зустрічалися нечасто. Вона здалася мені старшою, обличчя залишалося скритним, але тепер набуло замисленого вигляду, який натякав на наявність думок. Колір обличчя в неї був не дуже привабливий, імовірно, Арнольдова «масна» шкіра в жінок видавалася не такою здоровою. Вона ніколи не фарбувалася. Очі Джуліан мала водянисто-блакитні, а не карі в медову крапочку, як у її матері, а потайливе й по-собачому видовжене обличчя аж ніяк не скидалося на широкі, ласкаві ластовинчаті риси Рейчел. У копиці густого хвилястого волосся не було й натяку на рудий колір; вона була темно-русявою, того відтінку, що подекуди міниться зеленню. Дівчина навіть зблизька скидалася на хлопчика — високого й похмурого, який щойно порізався, уперше намагаючись поголитися. Щодо похмурості я не заперечував. Ненавиджу грайливих дівчаток.

— Привіт, Джуліан. Що ти тут робиш?

— Ви навідувалися до татка?

— Так. — Мені спало на думку, що дівчині пощастило не бути вдома сьогодні ввечері.

— Добре. Я думала, що ви посварилися.

— Навіть не думай!

— Ви більше не приходите.

— Приходжу. Просто тебе немає.

— Тепер я є. Я на вчительській практиці в Лондоні. Що там відбувалося, коли ви йшли?

— Де? Вдома? А-а-а, нічого особливого…

— Вони сварилася, тож я пішла геть. Уже заспокоїлися?

— Так, звісно…

— Вам не здається, що вони стали частіше сперечатися?

— Та ні, я… Ти так гарно вбрана, Джуліан. Справжня модниця.

— Як вдало, що ви йшли повз, коли я саме думала про вас. Хотіла дещо попросити: я збираюся написати…

— Джуліан, а що це ти тут робиш? Розкидаєш якісь папірці.

— Це заклинання. Усі ці клаптики — любовні листи.

— Любовні листи?

— Від мого колишнього.

Я пригадав, що Арнольд без особливого ентузіазму розповідав про «патлатого залицяльника», студента-гуманітарія чи щось таке.

— То ви розлучилися?

— Так. Я порвала їх на малесенькі клаптики. Позбавлюся від них і буду вільна. Гадаю, це вже останні.

Джуліан зняла із шиї схожий на торбинку з вівсом для коней мішечок, у якому зберігалися розчленовані послання, і вивернула його навиворіт. Вітерець підхопив кілька останніх білих пелюсток і поніс їх геть.

— А що ти бурмотіла? Ти ж щось наспівувала, заклинання якесь чи що?

— «Оскар Беллінґ».

— Що?

— Так його звали. Бачите, я вже кажу в минулому часі! Усьому покладено край!

— Це ти його покинула чи він?..

— Не хочу про це говорити. Бредлі, я хотіла дещо у вас запитати.

Уже майже стемніло — синювата ніч висіла серпанком над жовтими ліхтарями й не зрозуміло чому нагадала мені про те, як причепилося до поношеного синього костюма Френсіса волосся Рейчел, кольору червоного золота. Ми повільно рушили вулицею.

— Слухайте, Бредлі. Тут ось яка штука. Я вирішила стати письменницею.

Серце втекло в п’яти.

— Чудово.

— І я хочу, щоб ви мені допомогли.

— Не так-то й просто допомогти комусь стати письменником, напевно, узагалі неможливо.

— Річ у тім, що я не хочу бути таким письменником, як татко. Я хочу писати, як ви.

Я відчув душевне тепло до цієї дівчинки. Але моя відповідь мусила бути іронічною.

— Люба Джуліан, у жодному разі не наслідуй мене! Я весь час намагаюся досягти успіху, ось тільки нічого не вдається.

— Отож! Татко забагато пише, вам так не здається? І майже нічого не виправляє. Напише щось, а потім чимшвидше «здихується» його, віддавши видавництву — я сама чула, як він це казав, — і береться писати щось інше. Він завжди працює поспіхом, нервово. Не бачу сенсу бути митцем, якщо не намагатися весь час залишатися досконалим.

Я замислився: чи не було це часом точкою зору колишнього, Оскара Беллінґа?

— Це довгий і складний шлях, Джуліан, якщо ти й справді віриш у письменництво.

— Ну, це ви вірите в письменництво, а я через це захоплююся вами. Я завжди захоплювалася вами, Бредлі. Але питання в іншому: ви навчатимете мене?

Серце знову втекло в п’яти.

— Що ти маєш на увазі, Джуліан?

— Насправді я маю на увазі дві речі. Мені відомо, що я неосвічена, і мені відомо, що я не зріла на розум. А цей мій педагогічний коледж — безнадійне місце. Я хочу, щоб ви дали мені список літератури. Усі визначні книжки, які мені