Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

«Дякую тобі, Господи, — Вітольд поклав франки відповідно зазначеного рахунку на папірці і, не подякувавши офіціантці, не оглядаючись, вискочив з кав’ярні у напрямку готелю. — Дякую тобі, Господи, що ти мене не звів з ним віч-на-віч», — повторив він цю фразу про себе кілька разів.

Потім асоціативно переключився на інший випадок. Дещо кумедний, але аналогічний. Ще будучи студентом, він поїхав у Болгарію. Одного вечора Миронович сидів зі своїми однокашниками-студентами — юристами із Софії, які його на канікули запросили до себе в гості. І він тоді теж серед розмаїття болгарських фраз почув російські сороміцькі слова. Вони вимовлялися з такою легкістю і невимушеністю у присутності дівчат і жінок, що на той час ще цнотливий молодий Миронович просто не міг цього слухати і чути. Болгари говорили своїм подругам чи то дружинам такі гидотні речі, що їх не завжди друкують навіть у бульварних часописах Дмитра Гордона.

— Як це розуміти? — запитав він у приятеля Йордана Русова.

— То дуже просто. Цю фразу треба розуміти, що я тебе хочу сьогодні кохати.

— Але чому він так цього не каже цій жінці, з якою сидить? — допитувався Миронович.

— Дуже просто. Такого слова, як у русскіх, у болгар просто нема. Вони тому цю фразу кажуть по-руськи. Вона не є образливою, такою, як у вас і в русскіх. Болгарка сприймає її просто — кохати. Вона думає, що то добра фраза...

Після ресторану болгари зібралися вдома в одного зі студентів, батьки якого від’їхали на Золоті піски в Албену. У соціалістичній Болгарії то вважалося також, як і в Україні за радянської влади, таємним зібранням, оскільки студентів було більше трьох. Поруч з братушками сиділи і подруги. Усі вони тоді пили сухе червоне болгарське вино, здається, «Меча кров». І за допомогою примітивного проектора, якого в подарунок з України привіз Миронович, переглядали примітивний американський порнофільм про двох ковбоїв близнюків, один з яких заклався на парі, що він подругу без перепочинку задовольнить не менше як вісім разів підряд. Миронович уперше в своєму житті бачив порнофільм і сидів посеред болгар до краю збуджений. Тим часом усі чекали фіналу у тому нехитрому американському парі між дівчиною і хлопцем, який у кущах тримав брата-близнюка за дублера. Звичайно, дівчина парі програла, не вірячи своїм очам, що перед нею такий сексуальний супермен-ковбой. Адже, стоячи у кущах в позі оленя, що кудись біжить, вона так і не здогадалася, що її обслуговував не один ковбой, а почергово — два брати-близнюки.

Після цього збуджені і темпераментні болгари і болгарки, підігріті червоним вином і американським порнофільмом, виявили бажання й самі увійти в роль дівчини-американки і її партнерів. Миронович тоді категорично відмовився від сексуальних оргій, боячись катастрофічних наслідків і всезнаючого кадебе, попросився до готелю. Він тоді уже усвідомлював, що його кар’єра матиме далеко не такий щасливий кінець, як в американському порнофільмі про щасливого ковбоя.

IX

Коли Миронович зайшов у номер, секретарка Міла сиділа за ноутбуком, виставивши білі ноги з рожевими аж червоними п’ятками позаду стільця, і щось друкувала.

— Ти прийняла душ? — чи то запитав, чи то підтвердив Вітольд, глянувши на її вологі золотаві коси. Потім нахилився над нею і поцілував її в шийку з ледь помітними від води уже темнішими кучериками, що закручувались чудернацьки на її світлій потиличці. Він поклав перед нею набір французьких дорогих панчіх і додав, згадавши рожево-червоні п’яти: «Одну пару можеш надіти зараз».

— Дякую, — посміхнулася вдячно Міла і поцілувала його у щоку. — Мені перед цим ще раз прийняти душ? — безпосередньо і щиро додала вона, ще раз вдячно посміхнулася і, як лялька Барбі, заплющила очі й цього разу наосліп поцілувала його в лице.

— Вдруге підряд не потрібно. Я трохи відпочину. А тоді сходимо в готельний ресторан, поїмо. Ти маєш запам’ятати: після такого акту чоловіки стають голодними, як вовки, і трохи байдужими до жінок. Навіть тих, яких вони безмежно кохають.

— Отже, ви і мене кохаєте?

Він не відповів, а лише посміхнувся кутиками губ.

— Мені надягати панчохи тоді чи зараз, при вас? Чи я вийду?

— Краще вийди. Надінь їх без мене. Після обіду я тебе хочу бачити в панчохах. У французьких панчохах.

— Я це зроблю. Я все зроблю, як ви накажете...

— От і добре. Але ти не будь зовсім така відверта. Ти маєш зберігати в собі жіночу інтригу. Інтерес.

— А ви мене, як старший, цьому навчіть...

— Цьому не вчать, Міло. Це дається з молоком мами... — і про себе подумав: «Хіба що тебе послати на курси до Альбіни Ерастівни. От би з її участю фільм зробити», — згадав він болгарську компанію у свої студентські роки.

Та він їй цього не сказав. Адже і в Міли щось є своє. Може, й справді він в ній не знайшов того меду, що в усьому світі і все молоде життя чоловіки шукають його у жінок, чи тих двох міфічних грудочок цукру замість однієї, і знайти не можуть... А тут — взагалі «Дірол без цукру». Він і грудочки цукру не знайшов у ній. Але в цьому є також своєрідна інтрига — ця її дитяча довірливість і наївність, якщо не сказати — покірність і щось таке, чого Миронович за своїх сорок з гаком років не стрічав у жодної дівчини чи жінки.

Його інтерес до Міли Бездух був суто егоїстичним. Можна сказати — навіть пізнавально-колекційним. Йому просто хотілося знати, чи є ще в світі жінки, подібні до його дружини Альбіни. Такі ж запальні, такі ж безпосередні, такі ж емоційні. Такі, яких можна прирівняти хіба що до несподіваного пробудження вулкану, вибуху гейзера чи поступового народження в океані цунамі, що бурхливим стихійним вихором проноситься над твоєю головою і раптом затихає, мертвим каменем падає тобі на груди і на деякий час завмирає, ніби відпочиваючи, щоб згодом знову народитися і з новою силою й шаленим вихором, шумом пронестися над твоїм очманілим зором і приголомшеною головою, лякаючи