Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

Та які це стіни! Руїни! У валах прокопано городянами безліч лазів до дніпровської води. Лінь їм, бачте, через браму ходити. А ще стіни місцями впали. Й колоди вже на дрова розтягли. З такою стіною і на годину татар не затримати... Борони нас, Боже, від орди! А може, дурень заб’ється в якусь печеру і там сконає? Ох, видається мені, що хіба диво може нам допомогти швидко знайти слід цього трударя. Дурня — чи все-таки хитруна? Спостереження за монастирем посилив?

— Так, ясновельможний пане! Поки стіни монастирські не підняли — все як на долоні. Викопали навколо невеликий рівчак і кілки не особливо густо вбили. Певно, щоб корови й кози не забрідали. Та поставили два стовпи й будиночок для сторожі. Там покійний гетьман наказав залишати зброю при вході на монастирську землю. Це називається монастирською брамою.

— Гаразд. Іди. Я тим часом напишу розпорядження. Меч не повинен від нас вислизнути. Будемо сподіватися на диво Господнє. На те воно й диво! У нашій справі, пане Дзевульський, це лише жарт. Іди і готуйся в дорогу. Вовка ноги годують. А ось це справа певна!

* * *

Тим часом у покоях, відведених владиці Єзекіїлю, панувала гнітюча мовчанка, ще більш нестерпна через запах сальних свічок перед численними іконами. Брати Звані сиділи на краєчку скромної лежанки владики і похмуро дивилися на його розкішну бороду. А сам владика невідривно дивився на скромну ікону над головами гостей. Це була єдина ікона, перед якою згасла свічка.

Нарешті під владикою рипнула міцна лава. За два кроки він уже був біля маленького віконця.

— Сонце на захід пішло, — тихо повідомив єпископ.

— Ну і... — загрозливо процідив пан Бродський.

— Просто... вечоріє, — зітхнув і повернувся на лаву владика Єзекіїль. — А чи не прояснить нам ситуацію те, що написано рукою гетьмана?

— Владико! Ти бажаєш, щоб я порушив родове слово, дане покійному гетьману, і зламав його печатку до того, як мені буде передано до рук меч? — гнівно промовив пан Ковальський.

— І я не посмію порушити дану покійному гетьману присягу. Я присягав йому на... Це не важливо... Але я не порушу ту присягу, — твердо заявив і пан Бродський.

— Якщо так... — владика приречено розвів руками.

— Тільки не кажи, що уповаємо на милість Божу і на диво Господнє, — смикнув головою пан Бродський.

— Присягни, владико, що в трагедії цій немає твого наміру і тобі невідомо, де зараз гетьманський меч, — подався вперед пан Ковальський.

— Скажу словами з Послання святого апостола Павла: «Бо свідок мені Бог, Якому служу духом своїм у Євангелії Його Сина, що я безперестанно згадую про вас»[47]. Скасував Ісус Христос словами «не присягайте» старозавітний обряд, бо свідком вірності слова або справи стає вже совість — голос Божий в людині.

І перехрестився владика, не відриваючи очей від ікони зі згаслою свічкою.

— Як усе дивно у вас, попів... — схопився з лежанки пан Бродський і став виходжувати з кутка в куток.

— І що тепер нам робити? — ще дужче спохмурнів пан Ковальський.

— Скоро вечірня молитва... Монастирський спільний стіл, а там...

Не закінчив єпископ. Двері в покої відчинилися, і в отворі з’явився чернечий ковпак.

— Владико Єзекіїлю! — почувся густий бас.

— Що тобі, сину мій?

— Слово до тебе від брата Сича.

— Він тут? — зрадів єпископ.

— Так, владико.

Єзекіїль скочив на ноги, але, поглянувши на гостей, тут-таки опустився на лаву.

— Клич сюди.

У двері просочилася тінь. Тільки так можна було назвати людину, яка, не видавши ні найменшого звуку, не відкривши жодної частини тіла, укутаного у величезну схиму[48], та ще й не змусивши полум’я жодної свічки затремтіти, миттєво перетнула кімнатку і прилипла до вуха владики.

Єзекіїль задоволено кивнув, одразу дужою рукою відсунув тінь у схимі й із явним полегшенням велів:

— Розкажи, брате Сичу, голосніше. Тугий я став на вухо, та й гостям це цікаво буде почути.

Так і не відкривши обличчя, брат Сич уклонився владиці й, ставши впівоберта до гостей, промовив:

— Справа моя мала. Слухай, дивись, запам’ятовуй. Як і велено, пішов я з ченцями до воріт подільських, що відкривають довгий шлях на Канів і Черкаси. Стали дивитися на птицю високу...

— Та на баб київських! — голосно вигукнув пан Бродський. — Суть кажи!

Затремтіла схима, та швидко заспокоїлася.

— Ага, бачили ми, як варта біля воріт усі вози, що виїжджали з Подолу, оглядала й кожній особі чоловічої статі в обличчя уважно дивилася. Шукали, кого їм було велено. Після полудня, години за три, перевірити ту роботу прибув один чоловічок, уже знайомий мені від сьогоднішнього ранку. Ось тільки вранці він був із нігтик — чорнильна душа, помічник нотаріуса, а зараз йому начальник варти як панові вклонився. Та, доповідаючи, тільки руками розвів. А ще за годину й сталося те, про що я й прийшов доповісти. Влетів у ворота з дороги пан знатний на красені-коні й почав кричати та махати шаблею. Чорнильна душа ледве його заспокоїв. Став розпитувати, що і як. А коли зрозумів, то послав шістьох вершників на шлях черкаський, а сам зі знатним паном поскакав у бік Замкової гори. Серед варти були наші русини з міських козаків. Та ти й сам, владико, знаєш: на Подолі, та й в усьому Києві всі одне одному якщо не родичі, то куми. Незабаром з’явилися й перехожі, що були свідками того, від чого пан так розгнівався.

— Кажи, — звелів Єзекіїль.

— Дозволь, владико, розповісти так, як мені з тих розмов побачилось.

— Не муч, — не витримав пан Бродський.

— Отже, так. Знатний пан на багатому коні в оточенні четвірки своїх гайдуків їхав у службових справах до київського воєводи. Звати того пана Іван Ружинський, він пан підстароста[49] черкаський і канівський. Поспішав, тож особливо на дорогу не дивився. Хто ж посміє такому панові дорогою не поступитися. Селяни з мішками й кошиками в кущі та на пагорби стрибають. Вози, волокуші та чумацькі мажі миттю на узбіччі застигають. Дорогу шляхетному пану! А тут на тобі! Кума горішки принесла! Трапився на худому конику холоп-тугодум, і якраз посеред дороги. І бачить дурна голова, що пан на нього коня скерував, але стоїть, ніби скам’янів. Погребував пан збити його з дороги — зупинився й нумо волати