Читати книгу - "На твоєму боці, Уляна Пас"

– Де це ми? – питаю, коли автомобіль їде на підземний паркінг однієї з новобудов. 

– У мене вдома, – заявляє, а я здивовано на нього витріщаюсь. 

Тільки-но рота відкриваю, щоб обуритись, як помічаю спортивну автівку Дана і розумію, що він також тут живе. Ну, звісно… Це ж сюди я приїздила Настю забирати! Це що виходить? Брати разом живуть?

– Навіщо ти привіз мене сюди? Я ж просила в гуртожиток! – знову починаю дратуватись. 

Ян у звичній манері ігнорує мене і залишає салон. Мені нічого не залишається, як зробити те ж саме. Ворота на паркінг зачинилися, і я не зможу вийти через них. Треба піднятись ліфтом на перший поверх, а тоді й на вулицю потраплю. 

– Довго тебе чекати? – питає Ян, коли двері ліфта відчиняються. Йду до нього і не встигаю натиснути кнопку з цифрою “1”, як Ян тисне цифру “12”. 

– Я до тебе не піду! – випалюю. – Зараз поїду вниз. 

І знову мовчання. Ух, як же мене це дратує!

Двері ліфта відчиняються, і я чекаю, коли Ян вийде, але несподівано він хапає мене за руку і витягує звідти. 

– Що ти робиш? – сичу. – Потім будеш говорити, що я сама до тебе напросилася!

– Вгадала, Лізо! – хмикає і відчиняє двері. Навіть першою мене у квартиру пропускає, а я переступаю поріг і згадую, як була тут минулого разу. Зараз тут чисто і прибрано, а ще я помічаю ще одну пару білих кросів і жіночі босоніжки. 

– О, ти вдома! – до нас виходить Дан в одних трусах, а я не вигадую нічого кращого, як повернутись до нього задом, а до Яна передом. – Лізо?!

– Одягнись, мачо! – хмикає Ян і вперше за день витріщається на мене з усмішкою. – Не сором дівчинку.

– Сорі, Лізо! Я ж не знав, що у нас така гостя буде, – заявляє. – А ви чого мокрі? Там дощ?

– Ага, злива! – бурчить Ян і хапає мене за руку. – Пішли в мою кімнату. 

У його кімнату? Навіщо?

Запитати не встигаю, тому що Ян відчиняє двері і затягує мене туди. Двері зачиняються, і ми залишаємось удвох. Тут темно, тому що штори закривають вікна, але Ян не відкриває їх, а вмикає світло. 

Він йде до шафи і дістає з неї чорну футболку, а тоді кидає її у мене. Ловлю і не розумію, навіщо вона мені. 

– Думаю, тобі варто переодягнутись, – він киває на мої груди, а я тільки зараз розумію, що блузка мокра і просвічується. Виходить, я світила перед ним своїм бюстгальтером! І не тільки перед ним! 

– Відвернись! – кричу присоромлено, і, на диво, Ян мене слухає. Відвертається і чекає… 

Швидко знімаю блузку і тільки-но збираюсь одягнути футболку, як він повертається до мене обличчям і питає:

– Чому так довго? 

– Ей! – знову кричу і кидаю в нього свою блузку. Ян ловить її без проблем та усміхається. Вперше за час нашого знайомства. Я навіть забуваю про те, що футболку так і не одягнула. Дивлюсь на нього і повірити не можу. 

Яну дуже пасує усмішка…