Читати книгу - "Морок, у якому тону , Ксандер Демір"

Давид

Я відвіз молодшу сестру Даші додому і сам повернувся до себе в номер готелю. На жаль, після всього, що тримає в собі мій будинок, всі ті спогади, розмови та навіть запах, я так і не зміг повернутись туди. Навіть після невеликого «ремонту», я все одно вирішив, що краще зняти номер у готелі. До того ж я не планував залишатись в Києві на довго. Мені важливо було допомогти зробити мережу закладів, зустрітись з друзями і повернутись назад. Але несподівано, життя вирішило все за мене. Тепер вже я не міг полетіти назад, залишаючи тут свого сина. Та і почуття мої до Дар’ї знову проснулись, проте не думаю, що вони колись засинали. На відстані якось легше було справлятись з цим болем, ніж тут, коли вона поруч. Коли я майже відчуваю її у цьому місті..

Насправді й ідею щодо мережі не я вигадав. А якщо точніше, я просто вдосконалив цю затію. Якось бабуся в розмові промовила, що «Sevge» користується великою популярністю і вона мріє туди завітати, але я навіть і не одразу зрозумів, що це ресторан саме Малишевої. Якби бабуся не мріяла про цей заклад, я ніяк не міг привезти в Україну. Після смерті дідуся, у неї також ослабився імунітет, і на жаль, лікарі заборонили перельоти, через високий тиск. Тому я вирішив, що обов’язково натякну Даші за ідею закладу в Стамбулі. До того є, це неабияк підніме репутацію дівчини. Тим паче все фінансування беру на себе я і декілька моїх друзів, яким хоч би кудись, але потрібно вкластись, заради, знову ж таки, іміджу.

Я зайшов до себе в номер і одразу ж впав на ліжко. Навіть повірити не міг, що сьогоднішній день буде таким, яким він був. І таємницю відкрив, аж дві, і заспокоїв Зірочку, і навіть почув хитрий план Мії, щодо нашого з Дашею сходження. Залишилось тільки втілити його в житті, проте це все одно буде складно..

Я дістав зі своєї кишені, те саме, свідоцтво, і декілька разів перечитав його знову. Ім’я дитини: Малишев Олександр Давидович, мати: Малишева Дар’я Миколаївна, батько: відсутні данні. Авжеж, їй потрібен був мій паспорт, щоб повністю записати мої данні, але думаю, навіть якщо він і був у неї, навряд чи вона вписала б їх без мого дозволу, чи просто, тому що я не в курсі. Хоча я справді не знав про сина всі ці роки. Взагалі я мало, що пам’ятаю перед травмою.. на жаль. І через свою коротку амнезію, я втратив все, що міг би вберегти, просто знаючи про вагітність дівчини. Я не був з нею весь той час, не ходив до лікарів, не був на УЗІ, не доторкався до її живота, коли Сашка пинався і навіть не був на Дні народженні сина. Всі ці 6 років я навіть не знав про його існування.

Я завжди розпитував Батура, як там Даша, що в неї нового, проте Батур і мені, і Даші друг, тому як він і сказав, він не мав на це право. І я його прекрасно розумів. Якби я був би на його місці, так само б вчинив. Можливо, він і натякав мені десь в розмові, але я не завжди звертаю на таке увагу. Тим паче в телефонній розмові, коли не бачу очей чи міміки співрозмовника.

Але я все ще не знаходив жодного виправдовування, чому Даша так і нічого не розказала за сина, навіть якщо ми і розійшлись. І то, по дурній, як для мене причині. Якщо в неї і в мене різне бачення стосовно цього всього – то чому б не вислухати одне одного і знайти спільне розв'язання проблеми? А не чекати моря з калюжі, і весь час постійно щось приховувати. Особливо приховувати інформацію про сина, від рідного батька! Ніби вона боїться цього. Але чому?

Моя голова почала просто кипіти від усієї цієї інформації, і я відключився в сон. Можливо, хоча б завтра, все стане зрозуміліше.

-Тато, а де ти був увесь цей час?

Я різко прокинувся в жару від цієї фрази. Саша і справді запитає ж це у мене. Колись, але запитає..

Я сів, спираючись на коліна. Голова ще більше почала кипіти, і біль так і не минула. Невже я буду жити з цим протягом всього цього часу? Чому це так турбує мене? Чому я всі ці роки жив, не знаючи цього, але зараз просто вмираю від свого мозкового штурму. Мені потрібно, аби Даша розповіла правду, і як можна скоріше. Я хочу бачитись з сином, проте якщо вона не буде знати, що я знаю, що він мій син, наші зустрічі будуть здаватись дивними.

Я знову прийняв гарячий душ і ліг спати.

На щастя, цього разу я поспав до ранку, хоча все одно ці всі думки починаються вбивати мене. Мені потрібно терміново поговорити із Дашею, і поставити усі крапки на «і» між нами.

Близько обіду я був вже одягнений, цього разу зупинився на більш зручному одязі – спортивні сірі штани і худі, того ж кольору. Немає сенсу одягатись в щось офіційне на атракціони.

Я дістав телефон і написав своїй коханій, а то щось мені здається, вона забулась про те, що ми сьогодні планували. Добре, що ми обмінялись новими номерами через спільний бізнес.

Давид: я надіюсь, ти не забулась, що сьогодні ми їдемо на атракціони?

Добре, що відповідь не довго себе чекала:

Даша: я гадала ти пожартував…

Давид: зрозумів, я буду у вас через приблизно хвилин 20-30, залежно від кількості заторів в місті, тому одягайтесь і виходьте. Я в першу чергу, пообіцяв твоєму синові! І ще, одягайтесь у спортивний одяг, не хочу бути одним лохом в спортивках)

Даша: гарааазд!!!

Я поклав телефон назад до кишені і спустився зі свого номера на паркінг. На рецепшині мені зустріла привітна світловолоса дівчина і провела посмішкою. Ну, буду сподіватись, що це всього лише етикет працівників, а не флірт.

Я сів у свою новеньку чорну Audi і рушив у дорогу. Добре, що СТО добре підлатала її, після того випадку на дорозі з Дашею. І треба ж було. Знову ДТП і знову з нею! У фільмах тільки таке покажуть.. видно все ж таки, доля.

Нарешті я проїхав усі затори і був під під’їздом Малишевих. Ще й вчасно встиг, це добре. Сьогодні погода трохи бушує: сильний дощ і вітер, холодно. Маю надію, що одягнулись вони і справді по погоді, тепло.

-Привіт, Давид! – двері машини відчинились і на заднє сидіння сів Саша. На перший погляд, одягнутий все ж таки по погоді: такий самий спортивний костюм, як у мене і курточка зеленого кольору. Ох, і фанат цього кольору.

-Привіт, давай п’ять. – я закинув руку назад до хлопця і він відповів взаємністю. – І тобі привіт, красуне!

-Привіт. – на переднє сидіння сіла дівчина. І, як не дивно, але на ній також був сірий спортивний костюм. Я розсміявся від цього співпадіння. Фемелі лук? – Ти підглядав у що ми одягнуті?

-Авжеж, вчора камери встановив по вашій квартирі. – я посміхнувся у слова дівчини, але вона тільки скривилась, закочуючи очі.

-Куди ми їдемо, Давид? – несподівано заговорив син, перебиваючи нашу паузу з його мамою.

-Як і обіцяв: на атракціони, а потім обирати тобі новий набір Lego. – перевів погляд на нього у лобове дзеркало, і завів машину.

-Ти пообіцяв йому ще і новий набір? Ти вирішив украй розбалувати мого сина? - обурилась Даша. Її сина? Нашого сина! Як шкода, що не можу їй це сказати зараз.

-Я хочу порадувати його! Він вчора показав мені свою колекцію і ми вирішили, що йому вкрай необхідна нова фігура на його полицю. Так, Сашка?

-Так! – вигукнув хлопець.

-Бачиш. – я посміхнувся і розвів руки у сторони. –То ж, рушаємо на атракціони.