Читати книгу - "Аметистовий браслет для Аглаї, Катерина Федоровська"

Тож після пізнього сніданку подружжя Домбровських вирушило до міста.

Неквапливо їхала запряжена вороними кіньми карета, плавно поколихувавши закоханих. Адам відразу сів біля Аглаї. Так і пройшла уся приємна частина шляху в ніжних милуваннях та палких цілуваннях. І думати ні про що не могла поряд із цим невгамовним чоловіком.

А коли вже проїхали десь половину дороги, то якраз на розвилці гукнув кучера Адам і той звернув кудись у хащі. Проте лісовою просікою їхали недовго.

Аглая визирнула у вікно й з насолодою вдихала свіжий запах віковічних сосен, слухала спів щебетливих пташок. Справжню легкість та умиротворення дарував весняний ліс.

- Ми майже приїхали, зараз побачиш це чудове місце, - от не чоловік був, а цілковита загадка.

Місцина  й справді була навдивовижу чудовою. Адже коли закінчилася лісова просіка, то виїхали вони до краю високого берега.  А на тому обривистому березі була зведена велика дерев’яна альтанка.

Домбровські підійшли до тієї будови на краю. Видовище дійсно зачаровувало. Адже внизу темніла синіми тихими водами широка ріка. Другий же берег був пологий і зеленіли аж до далекого виднокраю безмежні рівнини.

- Мій батько наказав збудувати цю альтанку. Він дуже любив тут бувати. Інколи й мене брав сюди. Тут тихо й спокійно, збираєшся з думками й тверезиш голову. Це було наше таємне місце.

У альтанці ще й лави були змайстровані та невеликий столик посередині. А біля неї густо рябіла галявина жовтувато-білих нарцисів. Обожнювала ті квіти Аглая. Присіла й зірвала собі невеличкий букетик, а потім піднялася в альтанку.

Вона сиділа на дерев’яній лаві й задумливо дивилася у далечінь. Насолоджувалася неперевершеними красотами природи й просила подумки у небесних сил поради та допомоги.

Адам же нахабно примостився поряд, узяв її руку в мереживній рукавичці у свої теплі долоні. «Лише б не почав знову щось брехати», - гірко подумалося Аглаї. Та Адам зовсім про інше почав розповідати, відверто й щемливо.

- Бачиш там збоку альтанки є скринька, - і показав рукою на дерев’яну опору, на якій була прилаштована невеличка коробка. – Коли я вже юнаком став і сам їздив верхи, то приїжджав сюди й кидав у ту скриньку написані батьку листи. А коли він повертався зі своїх подорожей, то ми разом їх читали. Тут, наодинці, без нікого. Після того, як батько помер, я не міг розмовляти декілька днів, я не виходив зі своїх покоїв і нікого не хотів бачити. Він був найріднішою та найближчою мені людиною.

Адам замовк і лиш легенький шелест вітру, тріпотіння листя та поодиноке стукотіння самотнього дятла порушувало цю відверту тишу. Аглая хотіла поспівчувати, підібрати якісь слова підтримки. Проте Адам сказав те, що зовсім не очікувала почути.

- Я хочу, щоб ти стала мені найріднішою душею, щоб ми були справжньою сім’єю. Тому я прошу тебе довіряти мені й зачекати лише місяць. Ти все зрозумієш, чому я не можу бути відвертим з тобою. Але потім я розповім тобі усе, присягаюся.

- Добре, Адаме, я згодна чекати. Але знай, що неправду дуже важко сприймати й на відсутності довіри сім’ю не побудуєш.

- У нас все буде, обіцяю тобі, і довіра, і кохання, і багато щасливих днів разом.

Так хотілося повірити йому в ту мить і сподіватися, що все у них буде добре. Але ж і дратувалася трохи від тих повторювань. «Зачекай місяць». Цікавість ще відколи їй допікала! Тут і зараз хотілося все дізнатися. А не за місяць!

Однак остаточний душевний спокій допомогла здобути саме Анна. Адже спершу подружжя Домбровських вирішило заїхати до сестри. Адам залишив там Аглаю, покликáвшись на негайні справи у місті.

- Люба, я заїду за тобою і ми відвідаємо усі крамниці, які ти лише забажаєш, - так заманливо кинув наостанок, сідаючи в карету.

Щойно чоловік відкланявся, Аглая звісно, що все розповіла сестрі. Заспокоїла її Анна, розклала все по поличках і підтримала як старша сестра.

- Тут немає ніяких загадок, Аглає! Тут все просто. Клітку міг залишити відкритою будь-хто. Я впевнена той безлад влаштувала тварина, хоч і не бачила тої картини. Листя ворушилося від протягів. Портрет упав випадково. Ну а розмовляв Адам, можливо, сам із собою. Або ж перепив вина.

- Та ні, - заперечила Аглая, - він начебто не був сильно захмелілий.

- А хоч би й з духом матері своєї говорив. То хіба це дивина? Ми також з тобою частенько до мами зверталися. Це не ознака божевілля. Мене більше турбує його брат, - занепокоєно додала. – Найімовірніше, Адам його переховує, бо він божевільний. Тому тобі варто остерігатися його і в жодному разі не відвідувати.

- А служниця? – згадала Аглая. – Вона також щось теревенила мені про невидимих людей та якісь магічні здібності членів графської сім’ї.

- От із служницею будь обережною. Це навіть може бути якимось підступним планом, щоб тебе очорнити перед Адамом. Вони точно змовилися, - задумливо промовила Анна, сідаючи на ковану лавку в буйному саду поряд із Аглаєю. – Краще б взагалі сказати Адаму, що вона тебе не влаштовує. Я радила б тобі менше говорити й більше розпитувати. У садівника, у дворецького, у всіх, але обережно й ненав’язливо. Під час усіх наших зустрічей, коли я була присутньою на ваших з Адамом побаченнях, я не помітила жодної якоїсь нерозумної дії чи неправильної поведінки. Усе, що відбулося у маєтку, можна логічно пояснити. Проте я тебе одну не залишу, Аглає. Нам варто бачитися частіше. Звісно, якщо я буду щодня їздити в маєток чи ти відвідуватимеш мене – це буде дивно.