Читати книгу - "В обіймах ночі, Рина Мир"

Глава 4.2. Сум

Тимур 

– Як сьогоднішні перегони? – запитав Саня через деякий час.

– Програв, – зітхнув я. 

Я прийшов другим, але це рівносильно тому, що програти. Щоб мати виграш, треба бути тільки першим. Здавалося, в час перегонів я думав не про самі перегони, а про дівчину з клубу, що мала сумне обличчя. Через що й прийшов другим. Мало того, що я не забрав виграш, я ще й останні свої гроші програв. Потім до ранку катався на набережній та думав, чому таке несправедливе життя. Втратив батька, скоро й матір втрачу… Мені потрібен був цей виграш, я хотів відвезти маму до лікарні, щоб її оглянули кваліфіковані фахівці, але не судилося. Джо прийшов першим. Хлопець з таким прізвиськом є моїм заклятим суперником. Декілька разів я його обходив і забирав виграш з собою, на що він погрожував, що порве мене на шматки. Я йому не вірив, оскільки знав, що в нього кишка тонка. Але сьогодні фортуна була однозначно на його боці.

– Та не картай себе так, – сказав Саня.

– Проїхали, – відрізав я та почав далі ремонтувати коня.

– Нічого. Настане день і ти його обійдеш першим, – загадково всміхнувся друг дитинства. 

Я розумів Санича. Ми разом з ним брали участь у перегонах, але йому жодного разу не вдавалося обійти Джо. Але хлопець не так сильно пробивається як я. Звісно, його батьки живі й здорові не те, що в мене. Для Сані перегони – лиш гра, а для мене – все життя. Якщо не виграю наступного разу, що відбудеться через місяць, я собі не пробачу. Все ж від того виграшу залежить здоров'я моєї матері, а грошви там чимало.

– Сань, а доводилося тобі зустріти дівчину, яка на перший погляд, здавалося, щаслива, а насправді ні? 

Хлопець задумався, а потім його голова вилізла з-під мотоцикла та він вирівнявся зі мною.

– Що ти маєш на увазі? Ти що дівчину вчора на перегонах зустрів? Трясця! Треба було мені таки їхати з тобою. І чому той матч футболу вчора йшов? Зовсім невчасно.

– Та ні. Не зустрів я нікого. Забудь.

– Тіме, ти чого? Я ж твій друг.

– Я знаю.

– То розкажи мені про неї.

– Та немає, власне, чого розповідати. Вчора перед перегонами, заїхав до місцевого клубу, хотів морально налаштуватися на перемогу. Натомість не вдалося, лиш побачив дівчину, що святкувала своє день народження і з вигляду була нещасною. Проте вона мала хлопця, друзів, а все ж свічки задувала беземоційно.

– І ти вирішив, що вона нещасна? – розсміявся вголос Саня. – Та таких тоді дівчат повно, хоч греблю гати. Ти знаєш, вони вічно чимось незадоволені. То макіяжем, то зачіскою, то одягом, то ще чимось.

– Ні, – вперто заперечив. – Ця здавалася зовсім іншою. Їй не важливі матеріальні речі. 

– Тім, ти нормальний? Я не розумію, що ти так зациклився на якійсь дівці? Тим паче чужій. І неї ж ти кажеш, що хлопець є.

– Я її сьогодні ледь не збив мотоциклом, – опустив голову, зізнаючись у правді.

– Що? – ошелешено вигукнув Саня.

– Тому й розбив його.

– То он в чому справа. А я то думав, що ти так на перегонах за Джо гнався, що розбив свого коня.

– Ні. Намагався її не зачепити. Я не знаю… звідки вона з'явилася на дорозі. Наче з-під землі виникла.

– Знаючи тебе, ти тихенько їздити не вмієш, – хмикнув він, – тому й виникла неочікувано. Мабуть, бідолашна, йшла, ні про що не думаючи, а ти тут летиш… Та забудь.

– Вона розмовляла по телефону й неочікувано зупинилася під час розмови. Тому так все й вийшло.

– То вона ще й винна? Тим паче забудь і не згадуй. Тіме, ремонтуй! Бо ми до наступних перегонів так будемо ремонтувати твого моцика. Чи ти хочеш пішки ходити?

– Ні, звісно. Ремонтую.

Я замовк і більше ні про що не говорив. Намагався не думати про незнайомку, якої навіть імені не знаю. Та все ж її сумні очі запали мені в саму душу. Я їх бачив просто перед собою, наче вона поруч, навпроти мене. Марення якесь! Певно, це совість моя з'їла мене живцем за те, що вона постраждала через мене. 

***