Читати книгу - "Кров на снігу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Минуло більше тижня, перш ніж поліція навідалася, щоб спитати, чи ми не бачили мого батька, відколи він звільнився з в’язниці. Ми відповіли: ні. Вони вибачились і сказали, що зобов’язані були поцікавитись. Подякували нам і пішли геть. Здавалося, вона не надто непокоїлась. На той час я вже винайняв фургон і вивіз матрац та постільну білизну на звалище для спалення. А того вечора я заїхав далеко у глиб Ніттедаля,[22] до озера, де сонце ніколи не заходить, але там, де я ще тривалий час не ловитиму форель…
Я сидів на березі, блукаючи поглядом по іскристій поверхні і думаючи, що ось воно, те, що ми залишаємо по собі, — кілька брижів на воді, що за мить зникають без вороття. Неначе їх там ніколи й не було. І наче нас самих ніколи не було.
Я вперше тоді упорав людину.
А за кілька тижнів я отримав листа з університету: «Ми раді підтвердити, що вас зачислено на…» з датою і часом реєстрації. Я повільно розірвав той лист на клаптики.
Розділ 12
Я прокинувся від поцілунку.
Перш ніж я зрозумів, що то був поцілунок, на якусь мить мене охопила чиста і банальна паніка.
Тоді я пригадав усе, як було, і паніку замінило щось тепле і м’яке, що, за браком точнішого слова, я змушений назвати тільки щастям.
Вона лежала щокою на моїх грудях, а я дивився на неї зверху вниз — як її волосся хвилями спадає через моє тіло.
— Улаве?
— Що?
— А ми не можемо просто завжди залишатися тут?
Я не міг вигадати, чого 6 мені хотілось більше за це.
Я притягнув її ближче до себе. Тримав її в обіймах. Лічив секунди. То були наші з нею спільні секунди, секунди, які ніхто не міг забрати у нас, секунди, які ми споживали там і тоді. Але — як я вже сказав — я не здатен рахувати до великого числа. Я торкнув губами її волосся.
— Він тут знайде нас, Коріно.
— То поїдьмо куди-небудь далеко.
— Спершу ми маємо порахуватися з ним. Якщо не хочемо згаяти решту свого життя озираючись.
Вона провела пальцем уздовж мого носа і підборіддя, наче там був шов посередині.
— Ти маєш рацію. Але потім ми зможемо виїхати?
— Так.
— Обіцяєш?
— Авжеж.
— Куди?
— Куди захочеш.
Вона провела пальцем по моїй шиї, вдовж горла і між ключицями.
— В такому разі, я хочу поїхати в Париж.
— Париж то й Париж. А чому?
— Тому що Козетта і Маріус були там разом.
Я засміявся, крутнувшись з розмаху, скинув ноги на підлогу і, сівши, поцілував її в чоло.
— Не вставай, — сказала вона.
Тож я й не став підводитись.
О десятій ранку я читав газету і пив каву, сидячи за кухонним столом. Коріна спала.
Тривав рекордний холод. Але вчорашня м’якша погода зробила шляхи подібними до скла. Автомобіль викотився на хибний бік Трондгеймського шосе. Трейлер. Сім’я з трьох осіб на путі на північ, де вони мали відзначати Різдво. І поліція досі не мала жодних зачіпок у справі про вбивство у Віндерені.
Об одинадцятій ранку я стояв у крамниці скляних виробів. Заклад був повний людей, що вибирали подарунки до Різдва. Я стовбичив коло вікна, вдаючи, буцімто зацікавився обіднім сервізом, а сам стежив за будинком по той бік вулиці. Офіс Гофмана. Перед входом стояли двоє типів. Піне і якийсь чувак, якого я раніше не бачив. Новий персонаж тупав ногою, а дим від його цигарки плинув просто в обличчя Піне, який варнякав щось, що того іншого типа, здається, не дуже цікавило. Новачок був у величезній ведмежій шапці і шубі й при цьому стояв зсутулений, втягнувши голову в плечі, тим часом як Піне мав цілком розслаблений вигляд у своїй куртці кольору собачого лайна і в своєму клоунському капелюсі. Сутенери звичні до стояння на свіжому повітрі. Новий тип насунув шапку глибше собі на вуха. Але я думаю, він рятувався не так від морозу, як від словесного проносу Піне. Той витягнув цигарку з-поза вуха і показував її новому напарникові. Ймовірно, він розповідав стару історію про те, як у нього та цигарка за вухом від того самого дня, коли він кинув курити. Це, мовляв, його спосіб показати куреву, хто в домі хазяїн. А я гадаю, він просто хотів, щоб люди питали його, навіщо у нього сигарета за вухом, щоб він тоді міг морочити їм голову своїми балачками.
На новачку було забагато одягу, щоб я здатен був визначити, чи має він пістолет, а от у Піне кишеню куртки з одного боку щось відтягувало. Реально важкий гаманець або ж таки пукавка. Щось істотно важче за потворний ніж, з яким він зазвичай розгулював. Імовірно, той самий ніж, за допомогою якого він змушував працювати Марію. Показував, що він заподіє цим ножем їй самій чи її бойфренду, якщо вона не відсмокче і не відтрахає гроші, які її дружок заборгував. Я бачив страх у широко розплющених Маріїних очах, спрямованих на рот Піне, коли вона відчайдушно намагалась прочитати по губах сутенера, чого він від неї хоче. А він теревенив без угаву, точнісінько, як оце тепер. Але новий тип не зважав на балаканину сутенера, а, знай, похмуро дивився вздовж вулиці з-під своєї ведмежої шапки. Спокійний, зосереджений. Напевне, його спеціально найняли. Може, навіть з-за кордону. Він скидався на професіонала.
Я вийшов з крамниці через двері, що виходили на іншу вулицю. Пройшов до телефонної будки на Торгґата. Звірився з газетною сторінкою, що була у мене з собою. Намалював сердечко на запітнілому склі телефонної будки, доки чекав на відповідь на тому кінці.
— Норвезька Церква, прихід Ріс.[23]
— Вибачте, що турбую, але у мене тут вінок, що я хотів би доставити на похорон Гофмана післязавтра.
— Організатори можуть подбати про…
— Заковика в тому, що я мешкаю за містом, а завтра ввечері їхатиму машиною через Осло, але о пізній годині. Я думав завезти вінок просто до церкви.
— З нашого персоналу ніхто не…
— Але я так гадав, що ви отримаєте труну саме завтра ввечері?
— Це відповідало б заведеному порядку речей… так.
Я чекав, але подальших коментарів не було.
— Може б, ви уточнили для мене?
Почулося приглушене зітхання.
— Хвилинку…
Далі шурхіт паперу.
— Так, усе правильно.
— Тоді я передзвоню до церкви завтра ввечері. Я впевнений, що сім’я захоче побачити його востаннє, тож я буду в змозі також висловити їм
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кров на снігу», після закриття браузера.