Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

– Тоді вискребіть дочиста кухню після того, як закінчиться робочий день. Перемиєте весь посуд і розкладете все по місцях.

– А якщо ми і з цим до ранку не впораємося? – похмуро запитала Кхибра.

– Тоді завтра весь день будете чистити овочі, мити посуд і прати робочий одяг. До речі, де ваші фартухи та ковпаки? Чому ви так вирядилися? Чи ви сплутали бал з кухнею?

– Ми не розраховували, що в гостях будемо ішачити на кухні, – буркнула я.

Брови ельфа стали схожі на два хомути.

– Що ви кажете? Отже, ви не хочете нічому вчитися, леді. Я повідомлю про ваше рішення Скріраніелю. Сподіваюсь, що він придумає вам низку інших захопливих занять.

– Чого можна навчитися, перебираючи квасолю і цибулю?! – Моєму обуренню не було меж.

– Терпіння і працьовитості. Чи для вас новина, що на кухні будь-яка праця в пошані? До речі, звідки ви такі білоручки?

– Ми не білоручки, – образливим тоном відповіла тролиця. – Ми адептки магічної академії.

– Гм, ніяк травниці?

– Ні, ми якраз вступили на кулінарний факультет.

– Ось як! – брови шеф-кухаря вигнулися ще більше. – Що ж ви не представилися, адептки? Це ж велика вдача приймати вас на моїй скромній кухні!

Лепрекони захихотіли.

– Я Рута Морошкіна, а це Кхибра Юрз.

– Яка честь! – сардонічно посміхнувся Гурманіель. – Сама пані Морошкіна завітала і леді Юрз! – потім усмішка сповзла з його обличчя, і він став схожий на розлюченого бурундука: – Негайно за роботу, адептки! Якщо не хочете отримати гнівний відгук на свій факультет! Вважайте, що у вас позапланова практика!

Лепрекони знову захихотіли.

– А ви заткніться, інакше зараз же повернетеся в камеру!

– Ваше Кухарство, – солодким голоском заговорив один із них, – бульйон готовий. Спробуйте!

Ельф узяв ложку і відкрив кришку великого казана. Вгору підійнялася густа хмара пари. Кухнею поповз густий запах наваристого курячого бульйону. Гурманіель помахав рукою, розганяючи її, потім, примружившись, заглянув у казан.

– Каламутний, – пробурчав він, зачерпуючи ложкою бульйон. Він подув і шумно сьорбнув. Кілька секунд посмакував, покатав по язику, а потім підійшов до відра з відходами й сплюнув прямо в нього. – Нікуди не годиться: пересолений і переварений. Скільки ці дві нещасні курки бовталися?

Лепрекони, похнюпивши голови, знизували плечима.

– А це, на який лавровий лист, я вам дав? – обурився ельф, тицяючи пальцем на пісочний годинник. – Перевернути чотири рази! Чотири! А ви скільки перевертали?!

– Шість, – пробурмотів той самий лепрекон, який не так давно висів над казаном з окропом.

Він вмить піднявся в повітря і полетів знову до казана.

– І-і-і-і! – заверещав нещасний. – Ваше Кухарство, я ж ненавмисно!

Він вже висів так низько над казаном, що от-от і впаде.

– А-а-а-а!!! Гаряче!!! – кричав лепрекон.

– Негайно припиніть знущатися з лепреконів! – процідила крізь зуби Кхибра.

– Як вам не соромно ображати маленьких! – додала я. – Думаєте, що якщо ви зростом до неба, то можете над ними знущатися?

Ельф навіть бровою не повів. Він перемістив нещасного до бочки, що стояла у протилежному куту, при цьому жоден м’яз на його обличчі не напружився. Хоча, які можуть бути м’язи під таким шаром жиру? Лепрекон упав у бочку, з неї на підлогу хлюпнула вода. Інші лепрекони кинулися рятувати бідосю. Один тягнув невелику дерев’яну драбинку, другий – рушник, а третій – ганчірку для підлоги. Решта принишкли й мовчки працювали, зрідка шморгаючи. Лепрекон виліз із бочки. Вигляд у нього був жалюгідний.

– Юні леді, я озвучив вам умови перебування на моїй кухні, – холодно промовив ельф. – П’ятнадцять хвилин ви дракону під хвіст спустили. І це ваші проблеми.

Ми насупилися, глянули на величезний кошик цибулі й зітхнули. Взявши ножі, рушили до протилежного кута кухні, тільки хотіли вмоститися, як над нами вже стовбичив ельф.

– Нічого плутатися під ногами, – він грізно дивився на нас. – На вулиці тепло. Там і працюйте. Двері за бочкою з водою. Побачили?

– Так, – Кхибра була схожа на грозову хмару.

– Тоді не чухайтеся. Час іде.

Нашій швидкості міг позаздрити будь-який кухарчук – цибулиння летіло в різні боки. Наші очі стали схожі на очі упиря – такі ж червоні. Тільки від сліз. Коли остання цибулина впала в чистий кошик, я подякувала Акрідені, що ми з тролицею не всі очі виплакали.

Коли Його Кухарство побачив нашу роботу, він кілька разів гмикнув і розплився в єхидній посмішці.

– Квасоля! – слово пролунало як смертний вирок.

Ми глянули на мішок.

– За годину нам ніколи не впоратися, – сумно зітхнула Кхибра, оцінюючи обсяг роботи.

– Якби ми хоч якесь заклинання сортування знали, – підтримала її я. – Відчуваю, що ми провозимося до ранку тільки з квасолею.