Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

– Краще скажи, як нам тут усе прибрати, – пропищав Шафран.

– Що, знову не чуєте, так? – усміхнулася Тіа.

– Його звуть Шафран, – відрекомендувала я фамільяра.

– Треба ж, яке ім’ячко підібрали! Я – Тіатаріасса, можна Тіа, – представилася вона Шафрану. Він у відповідь лише задзижчав крилами.

 – За кімнату не турбуйтеся, я пришлю сестру, вона фахівець з побутової магії. Прибере.

– Ось за це, красненько дякую, – подякувала їй тролиця.

– Тільки за це? – заломила брову ельфійка. – А за карту?

– Ти нам її спочатку принеси, – резонно зауважила я.

– Я прийду до цієї кімнати після заходу сонця. А зараз, ходімо на кухню. Бо Гурманіель чекає на вас.

Ми пішли за Тіатаріассою.

Ельфійська кухня не йшла ні в яке порівняння з нашими. Тітка Палажка б розплакалася від радості, якби в неї була така сама. Стіни викладені гладенькою великою морською галькою. Складалося таке враження, що каміння підбирали за одним розміром по всіх узбережжях материка. Підлога теж брукована, але камені гладкі й теплі, підігнані ідеально. Жодних щілин і вибоїн, немов ельфи пурхали над каструлями та сковорідками. Ні, плями на бруківці, звісно, були, адже на кухні без них неможливо нічого приготувати. Це звичайний робочий процес.

Посеред кухні стояла величезна подоба грубки, тільки місця для припічка на ній не виявлялося. Зате на ній примостилося кілька казанів і сковорідок, навколо яких метушилися дивні чоловічки. Ми з тролицею придивилися – лепрекони. Вдягнені в кумедні жовто-зелені смугасті піжами. Лепрекони раз у раз приставляли грубі табурети до плити, вилазили на них з мавпячою спритністю і помішували те, що кипіло та булькало у казанах.

Над плитою висіли сковорідки, ківші, черпаки і двозубі виделки. На стінах стільки поличок і шафок, що очі розбігалися. А я подумала: «Як можна тут хоч щось запам’ятати?» Крім цього балки прикрашали гірлянди золотистої цибулі та часнику, гіркого перцю і грибів, кружальця сушених кабачків, баклажанів, суцвіття цвітної капусти та ще якісь місцеві сушені овочі.

У кутку курився великий казан, напевно, з окропом. Раптом один із лепреконів завискнув, невідома сила потягла його до казана. Він завис над ним і нестямно закричав:

– Пустіть мене! Ваше Кухарство! Я не хотів! Воно саме!

– Діставай, що поцупив, поганець маленький! – пролунав з глибини кухні гучний голос.

– Ось! Ось! – заволав лепрекон, витягуючи з-за пазухи маленьку срібну ложку. – Не буду більше! Присягаюся листком конюшини й зеленим елем, що більше нізащо! Та щоб мене верес залоскотав!

– Гаразд, у цей раз повірю, – промовив той самий голос.

У кухні з’явився... ні, виник немов з нізвідки... напевно, брат Понтусоля, тільки з гострими ельфійськими вухами. Тролиця від подиву відкрила рота. Я, скоріше за все, теж була не кращою.

– Чого приперлися? – забурчав лепрекон, який тільки нещодавно висів над казаном, дивлячись на нас. – Що вам тут треба?

– Ми від Скріраніеля, – здавлено пролопотіла я. Навряд чи я оговтаюся в найближчий місяць від такого потрясіння: ельф, високий, як вежа мага, і товстий, як дракон. Гострі вуха стирчать з-під берета-ковпака; блакитні очі, що колись були великими, а тепер вузькі, приховані пухкими щоками, допитливо дивилися на нас із Кхиброю. Кучеряве пасмо пшеничного волосся вибилося з-під берета і спритним рухом було заштовхано назад. Рум’яні щоки, за якими, здавалося, було заховано по персику, робили його схожим на запасливого хом’яка. Неосяжний живіт туго обхоплений засмальцьованим фартухом. О, цей на відміну від ледаща Понтусоля – працівник. З-під фартуха кухаря виглядали широченні білі штани до середини гомілки, смугасті шкарпетки й розтоптані капці. Я згадала величезні в квіточку труси Понтусоля і розвеселилася.

– Смішно? – відреагував ельф на мою усмішку.

– Прошу вибачення, – вибачилася я. – Я просто згадала літо і...

– Найменше у світі мене цікавлять ваші літні спогади, – гордовито перебив мене ельф. – Що вмієте робити?

Я замислилася. Однозначно вмію варити всілякі каші, включно з кукурудзяною. Вмію готувати юшки, супи, борщі та наваристі бульйони. З птахами легко впораюся, а ось м’ясо великими шматками готувати не вмію. Воно в мене виходить як підошва: жорстке, гумове і непривабливе. Печеня – інша справа. А, ще з бобовими в мене все гаразд і вмію пекти листкові та дріжджові пироги. Ну, варення, соління і соки – теж моє, впораюся. А ще –  морси, квас, відвари та наливки вмію робити!

Це все я випалила ельфу, той задумався, схопивши себе пухкою рукою за друге підборіддя. Тролиця ж була великим фахівцем з риби та овочів. Вона легко придумувала салати й закуски. Вміла варити ель і пиво. При слові «ель» лепрекони пожвавішали й усміхнулися. Але, перехопивши погляд Гурманіеля, знітилися і продовжили працювати.

– Раз ви такі майстрині, – задумливо промовив шеф-кухар, – то почистіть цибулю і переберіть квасолю. На все про все – три години. Час пішов.

Я, було, набрала повітря в легені, щоб висказати своє обурення, але Кхибра штовхнула мене ліктем у бік.

– А якщо ми не встигнемо?